Ільїн вважав, що Захід намагається знищити Росію і що частина цієї стратегії полягає у відокремленні України — цей підхід цілком поділяє і Путін. За Ільїним, мета пропагування Заходом демократії та тріумфу свободи полягає в тому, аби ослабити могутність Росії, тож обидва, і Ільїн, і Путін, відчувають «безкомпромісну ненависть до Заходу». «Причини того, чим Ільїн пояснює гадану ненависть Заходу до Росії, щодня висвітлює російське телебачення: Захід не знає і не розуміє Росію, і тому боїться її» [182] Barbashin and Thoburn. ‘Putin’s Philosopher’.
.
Сучасна російська націоналістична ностальгія за білою гвардією може призвести до підтримки неонацистських поглядів, як у випадку націоналіста-добровольця Антона Раєвського, котрий воював у загоні Ґіркіна. Називаючи себе «російським православним монархістом», Раєвський має татуювання Гітлера на плечі й сповідує антисемітські погляди [183] Carl Schreck and Dmitriy Volchek. ‘Russian “Former Fascist” Who Fought with Separatists Says Moscow Unleashed, Orchestrated Ukraine War’, RFERL , 8 March 2016.
. Сам Ґіркін, офіцер ГРУ з 1996 року, є достоту плакатним персонажем, коли йдеться про ностальгію за Білою гвардією, що частково пояснює його вплив у середовищі російської розвідки та збройних силах. Ґіркін брав участь у воєнізованих історичних реконструкціях у формі білогвардійського офіцера. Він втілював свої фантазії в загоні російських найманців «Царські вовки» під час бойових дій у Боснії та Герцеговині. Ґіркін вважає себе православним націоналістом і переконаний, що Росія мусить бути імперією на чолі з тоталітарним лідером, царем або новим Сталіним. Він наполягає, що «Україна є і залишиться частиною Росії», а Київ — це російське місто [184] Mark Franchetti. ‘Russian Nationalist Warns Putin Risks Being Toppled “Like the Tsar”’, The Sunday Times , 22 March 2015.
. Як і всі російські націоналісти, він не визнає кордонів Російської Федерації та переконаний, що «російський світ» має включати в себе три східнослов’янські народи, Грузію та Вірменію.
У 1920-х роках стався розкол у Російській православній церкві, і та її частина, що залишилася в СРСР, погодилася співпрацювати з комуністичним режимом. РПЦ розширила свої володіння за рахунок автокефальних православних і католицьких церков в Україні та Білорусі, а 1946 року брала участь у знищенні Української греко-католицької церкви. Російську православну церкву, фактично державну структуру в Радянському Союзі, КДБ рясно нашпигував своїми агентами.
У середовищі російської еміграції РПЦ підтримувала екстремальні варіанти російського націоналізму і шовінізму та співпрацювала з російськими націоналістичними силами на кшталт НТС. У пострадянській Росії РПЦ знову уклала спілку з російськими націоналістичними та ксенофобними політичними силами, включаючи Путіна та його оточення.
Наслідуючи манеру Путіна сплітати докупи царів і комісарів, політичне православ’я успішно об’єднало прихильників «червоних» і «білих», які воскрешають у пам’яті історичну долю Росії як імперії. Єднання «червоних» (більшовиків), «білих» (православних монархістів) і «коричневих» (фашистів) було очевидним серед прихильників «Новоросії». До коаліції «червоно-білокоричневих» належать редактор газет «День» і «Завтра» , ультранаціоналіст Алєксандр Проханов (якого вважають автором «Слова до народу», що стало ідеологічною платформою путчу ГКЧП у серпні 1991 року), комуніст Серґєй Кургінян і євразієць Дуґін [185] Laruelle. ‘Three Colors of Novorossiya’.
.
Олігарх Константін Малофєєв, близький за поглядами до Дуґіна та РПЦ, надавав матеріальну підтримку націоналістам-однодумцям у Росії, Криму і на Донбасі і став одним із ключових організаторів «російської весни» 2014 року. Малофєєв підтримував формування загальноєвропейського Інтернаціоналу націоналістів і фашистів, спрямованого проти ЄС, вітав появу антиіммігрантських настроїв і ксенофобії в Німеччині та голосування проти ратифікації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС у Нідерландах [186] Arne Delfs and Henry Meyer. ‘Putin’s Propaganda Machine Is Meddling with European Elections’, Bloomberg , 20 April 2016.
. Вплив цих трьох інгредієнтів російського та радянського націоналізму й шовінізму суттєво зріс починаючи із 2007 року, коли Путін вперше публічно продемонстрував свій націоналізм і ксенофобію. Цей вплив досяг кульмінації у фінансованому державою Ізборзькому клубі, відкритому у вересні 2012 року, одразу після переобрання Путіна, де «червоні» та «білі» могли зустрітися, обмінятися думками та обговорити політичні питання. Клуб зробив свій внесок у Концепцію зовнішньої політики Росії, що стала офіційною політикою напередодні україно-російської кризи [187] Maria Engstrom. ‘Contemporary Russian Messianism and New Russian Foreign Policy’, Contemporary Security Policy , vol. 35, no. 3 (September 2014): 356–79.
, допоміг у розробці «конституції ДНР» [188] Laruelle. ‘Three Colors of Novorossiya’.
та представляє серцевинну групу прихильників «кремлівського прагнення до фашизму, війни та євразійської імперії» [189] Robert Zubrin. ‘Moscow’s Mad Philosophers’, National Review , 18 February 2015.
.
Читать дальше