Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Ініціатори російської гібридної війни та російські маріонетки не змогли створити «Новоросії» і захопили лише меншу частину Донбасу (близько 13% території України), продемонструвавши хибність взаємного ототожнення різних частин Луганщини і Донеччини. Після трирічної україно-російської кризи Парламентська асамблея Ради Європи назвала російську політику на Донбасі «гібридною анексією», що випливає із гібридної війни [793] ‘Ukraine Must Remain High on Our Agenda’, PACE , 19 April 2016. .

Російська окупація розділила Донбас на дві частини, одна з яких перебуває під контролем Києва, а інша — Москви. На боці, контрольованому Києвом, шириться українська ідентичність, триває декомунізація, в той час як на іншому боці відбуваються процеси, аналогічні тим, що тривають у Росії, — повторна радянізація, супроводжувана відродженням культу Сталіна та Великої Вітчизняної війни. У найближчому майбутньому єдиним місцем на Донбасі, де ще стоятимуть пам’ятники Леніну, будуть окуповані Росією райони, оскільки «Донецьк — це місто, яке почуває себе дедалі більш русифікованим політично, економічно та соціально» [794] Roman Olearchyk. ‘Donetsk Faces a Creeping Russification’, Financial Times , 5 June 2016. .

У наступному розділі буде проаналізовано історичний шлях Партії регіонів, чиї намагання створити в Україні мафіозну та авторитарну державу призвели до масштабної кризи.

Партія регіонів ніколи не була центристською політичною партією — це була лівопопулістська, патерналістська й авторитарна політична сила. «Неідеологічні авторитарні» політичні сили керують завдяки потужним політичним машинам, які використовують ефективний репресивний апарат. Але, як пише Іван Крастєв, «малоймовірно, щоб прихильники авторитаризму утрималися при владі у невеликих і слабких країнах, які розташовані поруч із Європейським Союзом або Сполученими Штатами, потребують кредитів МВФ, економічно та культурно пов’язані із Заходом, і де бракує жорсткої правлячої партії, яка не зможе або не захоче стріляти у протестувальників» [796] Ivan Krastev. ‘Paradoxes of the New Authoritarianism’, Journal of Democracy , vol. 22, no. 2 (April 2011): 11. .

Усі ці фактори стосувалися України, яка межує з чотирма членами НАТО та ЄС, постійно перебуває в умовах економічної кризи та потребує фінансової допомоги Заходу. Хоча Партія регіонів і була політичною машиною, вона ніколи не могла серйозно сподіватися монополізувати владу в Україні, збираючи близько третини голосів на пропорційних парламентських виборах 2006 та 2007 років. Результати «Єдиної Росії» у відсотках були удвічі вищими, і Владімір Путін був набагато популярнішим у Росії, ніж Віктор Янукович в Україні. На відміну від авторитарних режимів у Євразії, режим Януковича був значно менш ефективним, не зумівши утримати владу в протистоянні з Євромайданом. Силовики Януковича вбили близько сотні протестуючих, що було не набагато менше за кількість жертв розправи в Андижані у травні 2005 року, коли від рук узбецьких сили безпеки, за офіційними даними, загинуло 187 осіб. На хвилі суспільного гніву та обурення, втративши підтримку частини силовиків, президент Янукович утік із країни, тоді як його колега Іслам Карімов залишився в Узбекистані, його авторитарний режим встояв, і репресії продовжилися.

Слов’янофільські та радянофільські орієнтири Партії регіонів не забезпечили їй політичної стабільності та монополії на владу, в досягненні яких великодержавні імперці та радянські націоналісти посприяли відповідно Путіну та Алєксандрові Лукашенку. У країні такого регіонального розмаїття, як Україна, ці орієнтири не були привабливими для більшості виборців, багато з яких активно діяли у структурах громадянського суспільства чи націоналістичних угрупованнях. Вони зуміли мобілізувати своїх прихильників проти «совка» Януковича та «Інших» із Партії регіонів, які блокували європейську інтеграцію України. У Росії та Білорусі великодержавні імперці та радянські націоналісти були привабливими для більшості, натомість прозахідні ліберали в Росії та антиросійські націоналісти у Білорусі втішалися лише підтримкою меншості.