Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

Гетьман П. Скоропадський з найближчим оточенням. Справа від нього І. Полтавець-Остряниця. Фото 1918 р.

Уже в програмі Української Народної Громади, на чолі якої П. Скоропадський прийшов до влади, знаходимо не конкретизовану, але дуже привабливу «обіцянку» козакам (щоправда, не зрозуміло, про кого йдеться — нащадків колишніх «справжніх» козаків чи «козаків» новітніх): «…В первую очередь должно получить землю казачество, трудами и кров’ю которого создалась сама Украина»390. Такі загальні заяви мали свій розрахунок: навіть прості селяни (без козацьких пращурів), які побували у вільнокозачих громадах, могли б сподіватися отримати зиск від гетьманської влади. У перших законодавчих актах нової влади — «Грамоті до всього українського народу» та «Законах про тимчасовий державний устрій України» — окремо (окрім просто громадян) виділено таку категорію громадян, як козаки, акцентувавши на першості козацтва391.

У вже згадуваному «Відручному листі Гетьмана України про ліквідацію приватних і вільнокозацьких організацій і створення Козацької Ради» зазначено, що козацтво «…може стати при державній допомозі сталою армією для своєї вітчизни»392. На противагу Центральній Раді, що, як стверджувалося, утискувала козацтво, гетьман нібито «твердо і непохитно стояв на своїй меті будування великокозацької України і її національного війська, яке тільки одно може бути дійсним її оборонцем»393, а тому вирішив «прийняти всі заходи до того, аби козаччина, в яку війде цвіт української людности, стала дійсно провідником національної ідеї і великим кадром будучої Української Козацької Армії»394.

Окрім ліквідації всіх «приватних і вільно-козачих» організацій та перейменування «вільних козаків» на «козаків», гетьман доручив військовому міністрові «негайно скласти козацьку Раду для праці по виробі статуту для організації козацтва на Україні, так щоб ці організації з’явились дійсно корисними і певними при будуванні Укр. держави й Армії»395. Безпосередньо запровадження нового козацтва мало початися після розроблення відповідного статуту та ухвалення закону про козацький стан, права та привілеї козаків, визначених на основі стародавніх традицій та універсалів і грамот гетьманів України396.

За розлогою і пишною «козацькою» риторикою проглядається цілком прагматична мета гетьманської влади — знайти соціальну і військову опору. Відроджуючи козацтво як окремий привілейований стан, П. Скоропадський прагнув здобути підтримку заможного селянства. Опора на національно свідоме і економічно міцне сільське населення України дала б можливість, на його думку, здійснити низку вкрай необхідних країні реформ, і насамперед аграрну397.

Зокрема, важливою була реорганізація Збройних сил. У цій сфері урядовці гетьмана зіткнулися з кількома складними проблемами. Побоюючись напливу до військових частин прихильників ліво­радикальних політичних угруповань, гетьман у травні 1918 р. зупинив призов до армії. Планували розробити таку систему комплектування війська, яка поклала б увесь тягар військової повинності знову ж таки на заможне сільське населення398. А створене на його основі козацтво мало стати, на думку гетьмана, «великим кадром будучої української козацької армії»399. Дмитро Дорошенко з цього приводу писав: «Досвід з сердюцькою дивізією, набраною з синів заможніх хліборобів, дав дуже гарні результати. Це само собою викликало думку про відродження старих історичних козацьких традицій, як способу підняти серед населення патріотичний настрій і національну свідомість — противагу руїнницьким гаслам соціяльної усобиці. Знову ж таки досвід з т.зв. Вільним Козацтвом 1917 р. показував, що при свідомому своєї мети й розумному керуванні, при зручно переведеній організації можна досягти серйозних результатів і утворити серед самого населення кріпку організовану й озброєну верству, яка стояла б на сторожі інтересів ладу й спокою в Українській Державі. Ці міркування й привели Гетьмана до думки про відродження українського козацтва як окремого стану»400.

Іншою важливою проблемою військового будівництва була кадрова політика. Двадцять першого травня 1918 р. у доповідній записці військовому міністрові начальник генерального штабу Олександр Сливинський та його помічник Микола Какурін указували, що «…офицерский корпус прежде обратного его приема в армию нуждается в особенно сильном просеивании, чтобы не скомпрометировать окончательно новых формирований. Страсть к политиканству и как следствие этого — к интриганству развилась довольно сильно. Дисциплина совершенно исчезла и не только среди младших чинов»401.