Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

Окремі загони Вільного козацтва були активними і в охороні громадського порядку на місцях, стримуючи розгул злочинності, і в боротьбі з більшовицькими підрозділами взимку 1917—1918 рр. Але загалом Вільне козацтво організаційно не відбулося: з нього не вдалося створити ні нової міліції, ні нового війська. Хоча спроб було вдосталь — і урядових, і позаурядових.

У листопаді — грудні 1917 р. ні Генеральний секретаріат, ні Генеральна козацька рада (ГКР), створена в жовтні 1917 р. на І Всеукраїнському з’їзді Вільного козацтва, не змогли сформувати з чисельних, але розпорошених по селах, загонів Вільного козацтва ні сил для наведення порядку на місцях, ні бойових загонів, які б захистили українську владу від більшовицьких військ. Генеральна козацька рада, що осіла в Білій Церкві, не змогла захистити навіть себе, і в січні 1918 р. її розігнав більшовизований армійський підрозділ.

Вирішальною причиною невдач як Генеральної козацької ради (П. Скоропадський, якого на з’їзді заочно обрали наказним отаманом, у жовтні—грудні 1917 р. безпосередньо справами Вільного козацтва не займався і передовірив керівництво ГКР І. Полтавцю-Остряниці), так і Генерального секретаріату була вузькорегіональна обмеженість прагнень та діяльності, що домінували у вільнокозачих загонах. Проявившись уже в період зародження, із часом ця тенденція посилювалася. Головні принципи організації вільного козацтва — територіальність та виборність керівного складу — забезпечували стабільні позиції місцевого «автономізму» отаманів. Територіальна обмеженість дій або й бездіяльність отаманів були складником процесу самоізоляції та «автономізації» українських сіл.

До речі, П. Скоропадський стверджував, що ще в грудні 1917 р. зрозумів шкідливість виборного керівництва у воєнізованих підрозділах. Однак його спроби скористатися можливостями вільного козацтва (спроба поповнити вільними козаками 1-й Український корпус, замінити виборних отаманів призначуваними офіцерами, організувати звенигородських вільних козаків проти більшовиків під власним керівництвом) були невдалими. Запізнілою і невдалою була і спроба міністра М. Порша створити для внутрішньої охорони повітів на платній основі Реєстрове Вільне козацтво на чолі з призначуваними керівниками. Обираючи між призначуваними владою керівниками загонів та виборними отаманами, діяльність яких набувала в очах селян абсолютної легітимації на підставі рішень сільських сходів, селянство-козацтво віддавало перевагу останнім.

Не варто забувати й про настрої селянства, яке через призму власного розуміння понять «право», «закон», «справедливість», особливо схвально сприймало більшовицькі заклики «Грабувати награбоване!». Обрані на сільському сході або й самопроголошені селяни-козаки, до того ж переважно молодь, навряд чи могли висловлювати думку, відмінну від «загальнонародної» позиції сільського натовпу. Тому сільські загони вільного козацтва часто були безпорадними протистояти погромам, які чинили їхні односельці. І це в тому випадку, якщо вони намагалися зупиняти погроми, а не самі брали в них участь. Тобто існували органічні вади вільного козацтва, що визначали його слабкість, аморфність, нездатність піднятися вище рівня самооборони села від чужинців.

П’ятого квітня 1918 р. міністр військових справ УНР О. Жуковський підписав наказ «Про висловлення подяки Вільному козацтву». Після визнання заслуг вільного козацтва в захисті української державності в наказі констатовано, що козаки мають «перейти до своєї звичайної праці», тобто м’яко і завуальовано було оголошено розпуск анархо-­демократичних воєнізованих загонів382. «М’якість» полягала ще й у тому, що згідно зі «словесним наказом» міністра вільні козаки могли далі існувати як «культурна сила», а також мали можливість потрапити до повітових охоронних сотень, яких би утримувало місцеве самоврядування і які б підпорядковувалися призначуваним повітовим комендантам383.

Очевидно, саме «м’яка» позиція військового міністра відносно вільнокозачого руху дала можливість, з одного боку, урятувати від повної ліквідації окремі загони козацтва, підпорядкувавши їх повітовим військовим комендантам і надавши статусу місцевих загонів само­оборони384, а з іншого — дала змогу деяким українським діячам, водночас із роззброєнням, уживати заходів для відновлення зруйнованих за часів більшовицької влади осередків Вільного козацтва385.