Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

Процес громадської ініціативи щодо розбудови національної школи за гетьманування П. Скоропадського набирав подальшого поширення. Десятого—одинадцятого травня в Києві відбувся з’їзд Ради Всеукраїнської вчительської спілки, на якому були ухвалені рішення про заснування в столиці України Всеукраїнського учительського дому, Всеукраїнського учительського видавничого товариства, подальший розвиток мережі вчительських спілок у всіх місцевостях, де є учителі-українці. У зв’язку з тим, що вчителі використали трибуну з’їзду для революційної антиурядової агітації, німецький комендант Києва достроково припинив його роботу322.

Розв’язуючи питання запровадження української мови в навчальних закладах, уряд Української Держави не оминув своєю увагою й питання державної підтримки шкільних установ національних меншин та забезпечення їх кадрами. Про це зокрема свідчить постанова Ради Міністрів від 2 липня 1918 р. про асигнування 112 050 крб на організацію курсів для вчителів польських та єврейських шкіл, яка передбачала організацію тримісячних курсів для вчителів польських шкіл у Києві, Винниці та Житомирі та єврейських шкіл у Києві, Одесі й Катеринославі323.

Не були поза увагою українського уряду й такі важливі сфери виховання, як дошкільне і позашкільне. Спеціальним урядовим законом від 23 серпня 1918 р. через Міністерство народної освіти та мистецтва на підтримку позашкільної освіти та дошкільного виховання земським і міським самоврядуванням надавалася грошова допомога. Зокрема, вечірнім школам із навчанням грамоти і з популярно-науковими викладами, бібліотекам-читальням із найкращим складом книжок, народним клубам тощо. Водночас передбачалося фінансування дитячих садків, майданчиків, ясел. Так, із 1 липня 1918 р. до 1 січня 1919 р. виділено суму 5 949 350 крб для установ позашкільної освіти і 500 000 крб — дошкільного виховання, яку надалі щорічно мали закладати в бюджет Міністерства народної освіти та мистецтва на відповідні витрати324. Уряд виділяв фінансову підтримку і товариствам «Просвіта», яких на жовтень 1918 р., за підрахунками департаменту позашкільної освіти міністерства, нараховувалося понад 950. Найгустіша мережа цих надзвичайно популярних культурно-просвітніх установ укривала Київщину, Катерино­славщину і Полтавщину325. Директор департаменту позашкільної освіти С. Русова підготувала спеціальний «Порадник діячам позашкільної освіти і дошкільного виховання», на видання якого уряд своїм розпорядженням виділив 10 тис. крб326.

Щодо реформування університетів, то гетьманський уряд створив спеціальну комісію у справах вищої освіти та наукових закладів при Міністерстві народної освіти. Її очолив відомий вчений, академік Російської академії наук В. Вернадський. За поданням комісії 16 вересня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила рішення про «оголошення колишніх російських вищих шкіл, які знаходяться на території України, українськими державними вищими школами». Тобто три існуючі в Україні університети (Київський св. Володимира, Харківський і Новоросійський) та колишні державні російські вищі технічні школи — Катеринославський гірничий інститут, Харківський технологічний інститут, Харківський ветеринарний інститут і Київський політехнічний інститут — були забезпечені державною підтримкою українського уряду327. При цьому Рада Міністрів 28 вересня ухвалила закон про відкриття чотирьох кафедр українознавства (історії України, історії української мови та історії українського письменства на історико-філологічному факультеті, та історії західно-руського права на правничому факультеті) у Харківському та Новоросійському державних університетах328. Двадцять сьомого вересня Історико-філологічний інститут князя Безбородька в м. Ніжині уряд проголосив державною вищою школою України. Для уніфікації викладання на історико-філологічних факультетах державних університетів України з 1 липня 1918 р. і в Ніжинському історико-філологічному інституті було засновано дві кафедри українознавства: кафедру історії України та кафедру історії української мови й історії українського письменства. У всіх державних вишах на українознавчих кафедрах було введено обов’язкове викладання українською мовою329.

Українізація вищої освіти, яку уряд Української Держави бачив у поступовості введення українознавчих студій, водночас підкріплювалася заснуванням окремих українських державних університетів. Насамперед було вирішено заснувати українські університети в Києві та Кам’янці-Подільському. Для цього виділено окремі приміщення і фінансування. Ще за часів Центральної Ради 5 жовтня 1917 р. у Києві було засновано Київський народний український університет, навчання студентів якого проводилося в аудиторіях Київського університету св. Володимира. Українська інтелігенція вимагала надати народному університету однакові з університетом св. Володимира права і матеріальні можливості, установивши почергове навчання в одному приміщенні. Однак уряд розв’язав цю проблему в інший спосіб. Українському університету було виділено значно більше приміщення колишньої Артилерійської школи, що закладало значний резерв для майбутнього зростання цього вишу. Сімнадцятого серпня 1918 р. уряд прийняв «Закон про перетворення Київського Народного українського університету в Київський Державний український університет». Передбачалося на­вчання на чотирьох факультетах нового університету: історико-філологічному, фізико-математичному, правничому й медичному. Усі виклади передбачалися тільки українською мовою330. Серед викладачів цього університету було чимало відомих українських учених і педагогів, зокрема І. Ганицький (ректор), Ф. Сушицький, Г. Павлуцький, М. Туган-Барановський, Д. Граве, В. Лучицький, Ф. Швець, М. Кравчук та багато ін.