Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

Упродовж 1921—1922 рр. сталося єднання розрізнених до того сил — українського монархічного хліборобського руху, який представляв лідер консервативної думки В. Липинський, і гетьмана Павла Скоропадського з його нечисельними прибічниками в еміграції. За родом Скоропадських закріпилося організаційне керівництво цим політичним напрямом українства, що впродовж 30—40-х років минулого століття набрало багато прибічників, мало осередки в державах Західної, Центральної та Східної Європи, США та в Канаді, на Далекому Сході. Гетьманський рух був справою всього життя Павла Скоропадського до його загибелі у квітні 1945 р. навіть попри дві серйозні кризи в середовищі гетьманців. Перша з них (1929—1931) призвела до трагічного розриву між Скоропадським і Липинським. Друга, що сталася наприкінці 30-х років ХХ ст., не була такою загрозливою, але дещо послабила національно-консервативний рух. Після цього провід успадкував Данило, після смерті останнього — Єлизавета, нарешті остання в роді Олена.

Слід відзначити певну суперечність між офіційними засадами гетьманського руху, лозунгом якого було «Бог, Гетьман, Україна», та особистими уподобаннями Павла Скоропадського. Фактично з березня 1917 р. він позбувся минулих монархічних переконань, як засвідчує листування з дружиною. Рішуче заперечував гетьман погляди на Українську Державу як монархію, а на посаду гетьмана як українського короля (князя). У листах до найближчих прибічників у 30-х роках ХХ ст. він наголошував, що ані сам він, ані Данило не мають жодного титулу, крім гетьманського, тому останнього не можна в міжнародних зносинах називати «королевичем» чи «княжичем», тільки гетьманичем. І взагалі Скоропадський уважав, що монархічне династичне правління потрібне лише за доби суспільних криз, екстраординарних політичних обставин. За звичайного перебігу подій він є фактично шкідливим, адже призводить до виродження, узурпації, зловживань. Отже, висловлюючись офіційно як керівник монархічного руху, Павло Скоропадський насправді був прибічником ліберально-демократичних засад державного правління.

110

Хліборобська Україна. — Відень, 1922—1923. — Кн. IV, зб. VIII. — С. 184.

Після підписання 27 січня (9 лютого) 1918 р. у Бересті-Литовському мирного договору з країнами Почвірного союзу Українська Народна Республіка (УНР) набула всі права та обов’язки суб’єкта міжнародного права, оскільки сам акт підписання договору був колективним визнанням України де-юре. Україна здобула право користуватися всіма актами міжнародного законодавства, а інтерпретація текстів мирового договору українською стороною на рівні з усіма іншими засвідчувала засаду рівності України з іншими державами, учасницями договору111. Водночас умови договору давали можливості для широких двосторонніх торговельно-економічних зв’язків. Україна набувала можливість вигідно продати насамперед зерно та інші сільськогосподарські продукти Німеччині та Австро-Угорщині, які гостро відчували їх нестачу й українським продовольством могли стабілізувати внутрішні ринки.

Договір позитивно позначився і на врегулюванні питання кордонів молодої держави, адже між УНР і Австро-Угорщиною визнавалися ті, що були перед війною з Росією112. Щодо радянсько-українського конф­лікту, то підписання договору з Росією змушувало її рахуватися з Україною як незалежною державою. Одночасно РСФРР зобов’язувалася перед Почвірним союзом якомога швидше укласти договір про російсько-український кордон. Водночас українська сторона отримала від австро-угорського уряду зобов’язання щодо створення автономного коронного краю з українських земель Східної Галичини, Буковини та Закарпаття, а також Холмщини й Підляшшя. Стосовно цієї домовленості було підписано окрему таємну угоду між Австро-Угорщиною та УНР.

На думку українського історика міжнародного права Б. Галайчука, Берестейський договір був не для замаскування поневолення, а «договір для хліба» Brotfriedensvertrag ; «договір з сувереном української землі, який зумів за добру дипломатичну ціну продати продукти своєї землі, в той час високо котовані на біржах Відня і Берліна»113.

Проте ставлення країн Почвірного союзу до України було неодно­значним. Підтримка процесу здобуття незалежності Україною відповідала національним інтересам Німеччини, яка намагалася створити противагу своєму супротивнику — Росії. Німецький провід прагнув, щоб Україна як великий ринок збуту німецької промислової продукції та джерело сільськогосподарських товарів розвивалася в орбіті німецьких впливів. Австро-Угорщина, змушена в тяжких економічних умовах підписати Берестейський мир і визнати незалежність України, будувала свою політику стосовно останньої на принципах вичікування і пролонгації переходового стану в стосунках обох держав. Водночас для Австро-Угорщини, яка мала у своєму складі східно-галицькі землі, українське питання межувало з питанням збереження власної цілісності.