Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

Працюючи не покладаючи рук, Павло Скоропадський за сім із половиною місяців свого правління встиг зробити дуже багато. На тлі інших регіонів колишньої Російської імперії Україна була острівцем миру та добробуту. Економіка запрацювала, було здійснено багато кроків у національно-державному будівництві, міжнародний імідж Української Держави зміцнено особливо після вересневого державного візиту гетьмана до Німеччини, особистої зустрічі з кайзером Вільгельмом ІІ. Нарешті був зламаний спротив німецьких військових стосовно створення українського війська.

Павло Скоропадський. 1919 р.

Водночас не можна говорити про те, що Українська гетьманська держава 1918 р. стала зразком успішно втіленого державного проекту. Накопичувалися проблеми, які не були розв’язані. Найголовніша з них — аграрна. Ця криза привела Скоропадського до влади, але він так і не зміг розв’язати її. Його особисті мрії щодо розбудови фермерства в Україні внаслідок примусового відчуження державою землі, продажу її селянам через державний банк, підтримання заможного селянства як військового (козацького) стану не були втілені в життя. Не вдалося також навести лад на місцях. Слабка місцева адміністрація не змогла приборкати свавілля німецьких та австрійських військових загонів, каральні експедиції, фінансовані латифундистами, роздмухування більшовиками й суголосними з ними українськими лівими есерами протестних настроїв у селі, провокування повстань, убивств, страйків тощо. Російські більшовики майже відкрито фінансували антигетьманські акції, вели переговори з українськими національними колами щодо підтримки повстання. До того ж, після завершення Першої світової війни, повалення монархій у Німеччині й Австро-Угорщині союзні війська в Україні перетворилися з певного стабілізувального чинника на чергову колосальну проблему. Натомість переможна Антанта не бажала мати справу із союзним Німеччині режимом. Ситуацію не врятувала навіть вимушена декларація про майбутній федеральний зв’язок України з небільшовицькою Росією, коли така постане. Дипломатичний десант до нейтральних і антантівських держав, підготовлений МЗС Української Держави, не був прийнятий. Чотирнадцятого листопада практично одночасно з оголошенням федеральної грамоти вибухнуло всеукраїнське повстання під проводом Директорії (П. Андрієвський, В. Винниченко, А. Макаренко, С. Петлюра, Ф. Швець), до якого приєдналася більшість гетьманських військ.

Ставало все очевиднішим, що на Павла Скоропадського чекали нові складні випробування. Тому на початку листопада він відправив усіх дітей разом зі старим управителем маєтків С. Пешехоновим, нянею А. Шабуніною спочатку до Одеси, а потім морем — до Італії, звідки вже на початку 1919 р. вони перебралися до Швейцарії. Натомість Аліна до останнього була з чоловіком у Києві, навіть залишила місто пізніше за нього.

Як відомо, 14 грудня 1918 р. гетьман підписав акт про зречення влади. Там ішлося про те, що він «протягом семи з половиною місяців докладав усіх зусиль, щоб вивести країну з того важкого становища, в якому вона опинилася», але Бог не дав сил упоратися з поставленим завданням, здійснити все задумане й потрібне для розбудови Української Держави. Справжні обставини зречення досі не з’ясовано. Сам Павло Скоропадський у спогадах стверджував, що акт про відмову від влади він написав у номері турецького посла в готелі «Палас» (нині на його місці «Президент-готель» на бульварі Т. Шевченка). Спонукало його до такого кроку бажання зберегти життя офіцерам, покликаним останнім урядом Української Держави на захист Києва. Натомість збереглися інші свідчення: акт народився на останній нараді з представниками Українського національного союзу, його оформили юристи. При тому сам Скоропадський після ознайомлення з остаточною редакцією документа нібито заявив: «Це ж виходить зречення! Що скаже історія?» У відповідь почув: «Про вас історія вже все сказала!»

Як би там не було, гетьман залишив Київ 15 грудня, коли в газеті «Мир» було опубліковано текст його останнього державного акту. Переможна Директорія оголосила очільника Української Держави поза законом: кожен зустрічний мав право вбити його. Скоропадському допомогли німці, не так офіційні достойники, як прості знайомі. Він отримав документи на ім’я мушкетера Фрідріха Бляхау та місце у військово-санітарному ешелоні, що їхав до Берліна. Звісно, обійшлося без театральних сцен зі стріляниною, бинтуванням голови, перевдяганням у німецький однострій, так яскраво описаних М. Булгаковим. Саме так до Німеччини пізніше було вивезено багатьох офіцерів, полонених повстанцями в Києві.