Олександра (по-родинному — Аліна) Скоропадська, за свідченням сучасників, була надзвичайно розумною жінкою, яка позитивно впливала на свого чоловіка. Вона підтримувала історико-генеалогічні захоплення Павла Петровича, але немає свідчень про будь-які її українські вподобання в петербурзький період життя. Адже походила вона зі старовинного російського дворянського роду, і лише за матір’ю — княжною Марією Кочубей мала певний відсоток української крові. Немає підстав стверджувати, що в 1918 р. вона стала свідомою прихильницею ідеї незалежної гетьманської України. Але Олександра абсолютно підтримувала свого чоловіка в усіх його діях, прагненнях і планах. Українська Держава ввійшла в її життя як доля чоловіка, а отже і її власна. Аліна, як могла, допомагала йому виконувати всі повноваження і нести тягар влади. Натомість вона не втручалася в розв’язання складних державних проблем, скільки б її не схиляли до того О. Палтов та Б. Стелецький, визнані провідники проросійської партії при дворі гетьмана. Не впливали на неї також численні родичі та світські знайомі, які пробиралися до Києва з більшовицької Росії, претендували на увагу, допомогу, місце на урядовій службі тощо.
Доньки Марія (у родині — Марійка, або Гетьманша, 1898 р. н.) та Єлизавета (Лілі, 1899 р. н.), уже дорослі, свідомо погодилися з вибором батька. Особливо це стосувалося Єлизавети, яка й раніше захоплювалася українською мовою, поезією Тараса Шевченка. За свідченням наймолодшої доньки гетьмана Олени, котра народилася вже в еміграції, «Молоді і старші пани з батьківського оточення захоплювалися Лілі: молода гарна Гетьманівна, і до того ж справжня українська патріотка. Лілі від самого початку стала серед прибічників Гетьмана свого роду іконою, в кожному разі, найулюбленішим членом родини»109.
Старший син Петро (1900 р. н.) від дитинства був важкохворим, тому не міг адекватно сприйняти революційні події. За щоденником матері, він лише твердив, що «люди з глузду з’їхали та Бога забули». Другий син Данило (1914 р. н.) спочатку дивився на революцію «з точки зору пригоди з Майн-Ріда». Тринадцятирічному юнакові, очевидно, подобалися військові на вулицях, стрілянина, подорожі, переховування та конспірація. Переїзд до Києва визначив усе його подальше життя, перетворивши на палкого українського патріота. Цьому сприяло навчання в 1-й українській гімназії В. Науменка (у Петрограді гетьманич отримував тільки домашню освіту), а найголовніше — юнацький захват постаттю батька, його державотворчою працею. Відтоді й назавжди той став для Данила абсолютним авторитетом.
109
Отт-Скоропадська О. Остання з роду Скоропадських. — Львів: Літопис, 2004. — С. 287.

Гетьманська родина в парку резиденції. Серпень 1918 р.
Крім радощів від возз’єднання родини, Павлові Скоропадському та Аліні довелося пережити в Києві надзвичайно складну особисту трагедію. Чотирнадцятого серпня від апендициту раптово помер наймолодший син Павлик, улюбленець усієї родини, якому не виповнилося і трьох років. Його поховали на погості собору св. Олександра Невського, що розміщений біля Маріїнського палацу.
Загалом згадуючи цей період, Скоропадський писав М. Могилянському 1920 р.: «Життя моє особисте було суцільним пеклом під час гетьманування». Ішлося тут про родинні втрати, невлаштований побут, складні моральні випробування. Адже визнаному спортсмену, учасникові кінних перегонів, вітрильних регат, атлетові, плавцю, мисливцю і т. ін. доводилося весь час проводити за робочим столом, майже не виїжджаючи з розпеченого влітку Києва. Але пекло створювала не тільки погода. Різноманітні впливи, тиск із боку німців, австрійців, промисловців, фінансистів, поміщиків, з одного боку, вимоги української національної громади, з іншого —усі штовхали гетьмана до різких та однозначних кроків, які б спричинили обурення й спротив протилежної сторони. У спогадах гетьман писав, що свідомо обрав для себе середню лінію між революційними крайнощами, яку, наприклад, за часів Французької революції кінця XVIII ст. називали «без червоних ковпаків (тобто санкюлотів) та червоних закаблуків (тобто аристократів)». Проте така позиція зазвичай зумовлює критику обох сторін і майже ніколи не здобуває популярності. Достатньо сказати, що замах на гетьмана готували російські ліві есери й більшовики, праві монархісти, помірковані російські кола, українські ліві есери та ін. Б. Стелецький авторитетно стверджував, що здійснити такий атентат не було дуже складно, враховуючи, скільки людей щодня відвідувало гетьманський будинок, особисто Скоропадського, як легко можна було отримати дозвіл на це. Таким був ще один вимір «пекла», про який згадував гетьман: відчувати весь час загрозу для себе та страх за життя найдорожчих людей. Абсолютну реальність такого сценарію подій засвідчувало вбивство німецького головнокомандувача в Україні генерал-фельдмаршала Г. фон Ейхгорна, що сталося неподалік гетьманського будинку 30 липня 1918 р. Нагадаємо, що до того, 6 червня, пробільшовицькі агенти вчинили диверсію на Звіринецьких артилерійських складах, а за місяць, 31 серпня, — на військових складах в Одесі. Упродовж червня в Києві та Одесі сталося також кілька величезних пожеж, що їх сучасники вважали терактами більшовиків.
Читать дальше