Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

Обійнявши посаду в Берліні, Ф. Штейнгель особисто сформував склад посольства, намагаючись залучити до роботи фахівців, які «знали й уміли провадити дипломатичну службу». При цьому він керувався принципом «приналежності людей до українства в державному розумінні, а не вузько національному», і тому запрошував на посади осіб, які «хоч досі в українських колах були незвісні й до національного українського напрямку не належали, але територіально походячи з України і визнаючи себе громадянами Української Держави… будуть добрими й корисними службовцями»124.

Водночас для української сторони був дуже несприятливим вибір німецьких представників військової влади й дипломатії. Д. Дорошенко згадував, що «мов навмисне» німецьке представництво в Києві складалося «з таких людей, що до України ставились упереджено й у неї не вірили. Вести діло з членами центрального уряду в Берліні було в тисячу разів легше й приємніше, ніж з його представниками в Києві... Переносячи центр ваги наших зносин до Берліну, ми емансипувались би від впливів німецьких представників у Києві і дістали б більшу волю рухів»125. Після призначення барона Ф. Штейнгеля українським дипломатичним представником у Берліні та зі вступом його в офіційні стосунки з німецьким урядом ситуа­ція значно поліпшилася.

У Берліні для українського представництва був придбаний будинок із повним меблюванням, на який гетьманський уряд асигнував 920 тис. крб.126 Після прибуття до місця призначення Ф. Штейнгель зав’язав безпосередні контакти з міністром закордонних справ та канцлером Німеччини і зумів «придбати собі в очах німецьких правлячих сфер авторитет і повагу»127. Важливо, що він став помітною фігурою не лише серед урядових та аристократичних кіл цієї країни, зокрема і серед впливових осіб при імператорському дворі, а й серед дипломатичного корпусу, акредитованого в Німеччині. Тісні дружні стосунки Ф. Штейнгель мав з іспанським та голландським послами в Берліні, що значною мірою сприяло налагодженню дипломатичних стосунків Української Держави з нейтральними країнами та відкривало перспективи для встановлення контактів з альянтами128.

Намагаючись формувати незалежну зовнішню політику України попри її тісний зв’язок з країнами Почвірного союзу, гетьманське МЗС основним своїм завданням, за словами Д. Дорошенка, бачило «визволення з-під опіки наших союзників, німців та австро-угорців». Водночас ставилося за мету, використовуючи «поміч Німеччини (як найсильнішої з держав, що підписали Берестейський договір), доки це нам буде потрібно, старатись якомога швидше стати на власні ноги й тоді вийти з-під опіки Німеччини... і визволитися від присутності на українській території австро-угорських військ». Україна покладала свої надії на Німеччину, яка могла б протидіяти загрозам з боку радянської Росії і бажала використати її для швидкого замирення і закріплення українських кордонів129.

Одним із фатальних наслідків недовір’я Німеччини до України стало настійливе небажання німецького командування допустити організацію національної армії. Німці вважали, що формувати її передчасно й що цілісність і охорону Української Держави мусять забезпечувати союзні армії. Як наслідок, українські військові сили обмежувалися дивізією З. Натієва, дислокованою на Харківщині, дивізією сірожупанників під командуванням генерала Сокири-Яхонтова, яка прийшла в Україну в серпні 1918 р., і корпусом прикордонної охорони. Після поразок німецьких військ на Західному фронті Німеччина перестала перешкоджати формуванню української армії. Слід згадати, що після ратифікації 24 липня Німеччиною Берестейського договору українсько-німецькі зв’язки поліпшилися. Подальшому їх розвиткові сприяли візити до Берліна в серпні-вересні 1918 р. голови Ради Міністрів Української Держави Ф. Лизогуба і гетьмана П. Скоропадського. П’ятого вересня відбулася зустріч гетьмана з імператором Вільгельмом ІІ. Візити сприяли піднесенню міжнародного авторитету України та розв’язанню ключових питань внутрішньої і зовнішньої політики Української Держави.

На відміну від досить активних українсько-німецьких дипломатичних контактів, українсько-австро-угорські стосунки не одержали такого розвитку. Їх весь час гальмувала австро-угорська сторона. Д. Дорошенко називав ці відносини «шлюбом без любові»130. Виснажена війною, перед загрозою тотального голоду, імперія Габсбургів під тиском своїх союзників змушена була визнати Україну незалежною державою і взяти на себе зобов’язання розділити Галичину на Східну й Західну (українську й польську) та, приєднавши до першої Буковину, утвердити окремий коронний край. У відповідь Австро-Угорщина бажала одержувати продовольство для населення та сировину для своєї індустрії. Затримки постачання з боку України давали підстави віденському урядові порушувати питання про перегляд умов Берестейського договору.