Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

Берестейський мир — великий тріумф української дипломатії, яка вивела Україну на міжнародну арену й попри те, що протиставила УНР Антанті, дала змогу Україні перетворитися із суб’єкта на об’єкт історичного процесу. Берестейський мир дав можливість перемогти більшовицьку анархію, що запанувала в Києві, і уможливив повернення до влади в Києві Центральної Ради. Згідно з Берестейською угодою Україна одержала найбільшу територію своєї держави, яку вона не має навіть сьогодні. До складу України входила вся українсько-етнічна Берестейщина, Гомельщина, Мозирщина (тепер Білорусь), з нинішніх російських територій Україна одержала шмат Донщини — міста Ростов-на-Дону і Таганрог. За таємною частиною угоди Німеччина та Австро-Угорщина визнавала західний кордон України по етнічних територіях по Сяну і Західному Бугу (Перемишль мав бути українським), а також погоджувалася на поділ Галичини на два коронних краї: український і польський. Берестя розв’язало психологічну проб­лему українських політиків дивитися на міжнародну політику, зважаючи на російський державний інтерес. Вона покінчила з т. зв. «песім обов’язком супроти Москви» (М. Грушевський).

Інша проблема, пов’язана з цим, — чи вважати німецькі війська за старою традицією комуністичної пропаганди окупаційними силами. Коли більшовицькі війська, що воювали з УНР, такими, безсумнівно, треба вважати, то німецьке військо прийшло в Україну як союзна УНР військова формація. Ми можемо казати про надуживання німецьких команд проти селянства, про акти репресивних заходів проти деяких сіл, але юридичних підстав говорити про окупаційну армію Німеччини не має підстав. Коли порівняти діяльність червоних загонів більшовицької армії в Україні стосовно реквізиції зерна з німецькими командами, які це зерно брали в певних домовлених з УНР межах, то відмінність буде не на користь російських більшовиків. Це порівняння якраз і свідчить про окупаційну сутність комуністичного режиму в Україні в період національної революції.

Свого часу Микола Бердяєв писав про більшовизм як питоме російське враження92, незалежно від нього цю думку висловив і Євген Маланюк93. Для нас важливим є такий момент: чи маємо підстави говорити про український більшовизм періоду Української революції. Безперечно, невеликий відсоток більшовиків українського походження в РКП(б) був, але більшість комуністів мала все ж російське та єврейське походження та керувалася російською національною ментальною звичкою крайнього радикального вирішення соціального питання. Більшовизм в Україну був експортований із Півночі, не мав національних коренів. Більшовицька партія в Україні формувалася з російського, або зденаціоналізованого, елемента — мешканців пролетарських міст. У містах України, де не була розвинена велика промисловість, більшовицький елемент не перевищував 10—15 % серед інших революційних партій. Незначною була й підтримка українського населення цієї політичної сили. Отже, без збройного силового нав’язування комуністичних цінностей із Росії місцеві більшовики ніколи б не прийшли до влади в Україні.

Та й ліві партії в Україні не мали відверто більшовицького зафарбування. Ні укапісти, ні боротьбисти, що створили український національний комунізм, по суті, не мали більшовицької безкомпромісності та крайнього радикалізму. Готові були толерувати приватну власність, не були противниками багатоукладності, мали більш демократичні погляди й більш схильні були до парламентаризму. Більшість членів цих партій стали комуністами лише під тиском обставин, щоб не відставати від російського більшовизму, мати можливість поділити з російським лівацтвом владу в Україні. Тому з кінцем українізації саме ті комуністи, які колись належали до цих партії, попри їх нібито союзну функцію протягом десятиліття першими підпали під репресії, їх заарештовували, вони потрапляли під показові судові процеси, були в розстрільних списках, кінчали життя самогубством. Російська комуністична влада не вірила в добрі наміри українців-комуністів, підозрювала їх у націоналізмі.

Український соціалізм від дореволюційних часів намагався визначити своє місце між класовим і національним пріоритетом. У період української революції національний пріоритет остаточно переміг. Завдання будівництва національної держави стало нагальною справою, а здобуття соціальних вигод для робітничого класу — другим завданням, що залежало від розв’язання національної проблеми. Попри декларування національного соціалізму серед українського пролетаріату есдеки мали популярність серед українізованої маси лівої інтелігенції та селянства, яке в містах поповнило лави інтелігенції або робітництва.