Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

Соборність — один з пріоритетних принципів української політики ХІХ—ХХ ст. Вона дала змогу проголосити політику «Галицького П’ємонту», перетворити Західну Україну на своєрідну суспільну лабораторію, загальноукраїнський громадсько-культурний інкубатор. Завдяки ідеї соборності Галичина стала центром спільної інтелектуальної думки для підросійських і підавстрійських українців. У добу визвольних змагань 1917—1921 рр. соборність закладали як головну засаду державного будівництва в ідею злуки УНР і ЗУНР.

Але в період державотворчого занепаду вона, на думку деяких політиків, зашкодила повстанню на будь-якому з українських етнічних теренів територіально урізаної української держави. Теоретично держава західних українців могла утвердитися (хоч і без Львова) на теренах Станіславівського і Тернопільського регіонів. Західні держави і принцип самовизначення В. Вільсона утвердив за народами колишньої Австро-Угорської монархії право на свою національну державність, зокрема формально й за українцями. За націями Російської імперії такого визнання, принаймні щодо всіх без винятку народів, не було. Такі пропозиції від представників Антанти при штабі УГА надходили (згадати б часи т. зв. лінії Бертельмі), але керівництво ЗУНР чітко дотримувалося засад соборності.

Андрій Жук з погляду наддніпрянських політичних емігрантів у Галичині після збройного протистояння писав С. Петлюрі, що варто було зробити не Східну, а Західну Україну базою української державності96. Не на Наддніпрянщині, а на більш готовій до цієї ідеї Галичині скупчити спільні українські збройні сили і матеріальні ресурси. Проте сталося навпаки: УГА намагалася захистити східноукраїнську державність, віддавши під польську окупацію Східну Галичину. Велика Україна лише на окремих західних і центральних землях сприймала ідею незалежної держави. Сьогодні про це ми можемо говорити лише як про політологічну футурологію.

Українська революція зазнала поразки, бо суспільство не було готове до втілення в життя ідеї незалежності. Воно не пройшло перед революцією тривалого етапу культурного відвоювання території від духовного впливу передусім російської культурно-національної ідеї. Нація, яка не має своєї середньої і вищої національної школи, приречена на поразку. Усі інші країни Центрально-Східної Європи таку школу мали. Деякі ніколи школи не втрачали, інші почали заново створювати її ще в середині ХІХ ст. Кілька поколінь молодої генерації були виховані у своїй школі, тобто ідоктриновані національною ідеєю.

Революція не перемагає в країнах, де провідною соціальною верствою є селянство. Лише коли завойовано місто, і останнє стає флагманом у боротьбі за національне визволення, можна говорити про остаточну перемогу національних змагань за державність. В Україні не було жодного ментально українського міста. А відсоток українців коливався на рівні 15 % від загального числа мешканців, навіть у столичних центрах, таких, як Київ і Львів. В Україні війна за незалежність набрала форм війни національного, але стихійно усвідомленого, села проти російсько центричного міста. На Західній Україні польським культурно був Львів, і свій національний стан «посядання» польсько культурне міське населення там вибороло.

Не може перемогти нація в боротьбі за свою державу, коли її інтелігенція не становить 10 % від загальної кількості осіб українського походження. В українців цей показник міг коливатися в межах кількох відсотків. Характерно, що керівником усіх повстанських рухів, творцем повстанських республік, таких, як Холодний Яр, було сільське вчительство.

Неможливо перемогти в революції, коли тебе не підтримує західна спільнота, коли про тебе не знають головні розвинені держави світу. Українське питання було терра інкогніта для дипломатів і суспільств Англії, Франції, Німеччини, США. Суспільна думка цих країн орієнтувалася на опінію Росії, а остання була різко антиукраїнською. Про Україну західні держави дізналися лише під час війни за незалежність. Але це було запізно. Польщу й Чехію апріорі вважали такими, що заслуговують на незалежність, задовго до початку Першої світової. І все завдяки тривалій праці політичної еміграції.

І все ж не можна говорити, що українська революція 1917—1921 рр. програла. Вона заклала основи для нових державних перспектив у майбутньому. Вона стала біфуркаційною точкою руху до незалежності, що привів до відновлення української державності в 1991 р.