Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

Безперечно, держава П. Скоропадського мала поважні досягнення в царині будівництва національної культури (українські університети в Києві, Кам’янці, Полтаві, гімназії, Українська академія наук, театр, музей тощо), що вона здійснювала у співпраці з націо­нал-демократами, та досягнення на міжнародній арені (визнання України як незалежної держави низкою країн Європи). Але від початку своєї державності вона, передусім через діяльність більшості державних службовців, переймалася здебільшого перетворенням України на базу відродження Великої Росії із царем на чолі. Сам П. Скоропадський визнавав, що його мрією була федеративна Росія з Україною як частиною російського простору. До самостійництва його штовхала кайзерівська Німеччина, що хотіла мати в Україні свого союзника, який остаточно розірвав усілякі стосунки політичного характеру з Росією.

Саме амбівалентністю Скоропадського та його оточення, москвофільством його суспільної бази ми зобов’язані сумнозвісній федеративній грамоті П. Скоропадського й повстанню проти нього Директорії.

П. Скоропадський орієнтувався не на Хліборобсько-демократичну партію В. Липинського, Д. Донцова і М. Міхновського та братів Шеметів, що вважалося цілком логічним, коли б гетьман справді бажав принципового незалежницького курсу країни, а на проросійський Протофіс і Союз земельних власників, які були силами російського капіталу та поміщицтва, і складалися переважно з колишніх діячів великодержавних, монархічних і чорносотенних партій. Для Скоропадського і Липинський з Донцовим, і навіть Д. Дорошенко були занадто крайніми українськими шовіністами, «щирими». Натомість зразком українця для гетьмана були такі представники українських сил, як В. Науменко, М. Василенко, котрі стояли на мало­російських позиціях. Гетьман намагався балансувати, зберігаючи третю нейтральну лінію між УХДП і Протофісом, але через перевагу російських сил став виразником їхнього політичного інтересу. Українським політиком П. Скоропадський став уже в еміграції і передусім завдяки ідеологічному впливу В. Липинського.

Часто історики-державники П. Скоропадського представляють кращим державником за націонал-демократа М. Грушевського. На їхню думку, гетьман був досвідченим землевласником і ліпше розумів, як будувати державу, ніж інтелігент Михайло Грушевський. Ці умовиснов­ки наводять з апріорі висловлених у «Листах до братів-хліборобів» В. Липинським ідеальних думок про те, чим консерватизм є кращим за анархізоване республіканство. Однак завжди треба розуміти не тео­ретичні побудови, а практику Української Держави П. Скоропадського. Насправді, у 1918 р. П. Скоропадський не був українським державником, він намагався зберегти в Україні лад старої російської держави, спираючись на російськокультурні кола поміщицтва і підприємців, які ворожо ставилися до свідомого українства. П. Скоропадський не визнавав постулатів традиційної української політичної лінії від середини ХІХ ст.: понять «українська етнічна територія», «галицький П’ємонт», спільна українська культура для підросійської України не знав і не розумів. Не знав він і літературної української мови, вважаючи її тодішню версію «галичанським витвором». Попри мирний перепочинок не зміг провести аграрну реформу, щоб спертися на заможних селян. Не знайшов гетьман і компромісу із соціалістами нерадикального табору. Орієнтувався на Білу Росію, фактично був союзником А. Денікіна, який щодо питання національної політики був класичним ретроградом і україножером. Був противником галичан, не намагаючись використати їхній великий державотворчий потенціал, сліпо вірив у значення російської культури для України.

Натомість М. Грушевський, борючись від кінця ХІХ ст. за автономію України у складах обох імперій — Російської і Австрійської, — фактично готував Україну до сприйняття незалежницьких постулатів. Він продовжував справу кирило-мефодіївців, які за свого федеративного бачення перспектив України не відкидали ідеї її окремішності (Т. Шевченко і П. Куліш). Проголошуючи курс на будівництво осібної української культури, М. Грушевський будував теоретичні та культурні засади до творення суспільно-культурного кордону між Росією та Україною. Його «Історія України-Руси» стала науковим підґрунтям для проголошення українськими партіями курсу на політичну окремішність України. Використавши політику «Нової ери» і курс «Галичина — український П’ємонт», М. Грушевський на галицькому ґрунті створив фактичну Українську академію наук — НТШ, устійнив літературну мову Товариства, яка стала прообразом усеукраїнського правопису. Він підготував кадри нової інтелігенції, котра питання національної окремішності ставила на чолі своєї громадської діяльності. Нарешті, М. Грушевський у книжці «На порозі Нової України» (березень 1918 р.) ствердив конечність української незалежності, необхідність будівни­цтва самостійної України та кінець московської орієнтації. М. Грушевський — один із батьків ІV Універсалу Центральної Ради, ініціатор підписання угоди з Німеччиною в березні 1918 р. Безперечно, М. Грушевський при всіх своїх закликах до федералізму й до революції і після («Завдання партії соціалістів-революціонерів», 1921 р.) був реально справжнім самостійником, на відміну від федераліста Павла Скоропадського у квітні-листопаді 1918 р.91