Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

Досі живучими є рудименти української партійної полеміки 20-х років ХХ ст., коли кожна зі сторін ідейного конфлікту намагалася довести свою більшу відданість ідеї незалежної України88. Колишні гетьманці та консерватори доводили винятково своє право говорити про українську державність, відмовляючи в цьому республіканцям (уенерівцям) як нібито лише федералістам, що не сприймали самостійницької ідеї. Багато для цього зробив В’ячеслав Липинський, котрий своїм талановитим словом намагався шукати союзників у «ворожому таборі», але не бажаючи цього, поширив переконання, що всі прихильники республіки були лише федералістами, а тому й зазнала поразки визвольна боротьба українського народу. Лідери ж бо революції — М. Грушевський, С. Петлюра та В. Винниченко — були противниками власної держави.

Натомість республіканці (М. Славинський, П. Чижевський, П. Хри­с­тюк) підкреслювали національно неукраїнський характер гетьманської держави. Вони твердили, що вона була малоросійським конструктом, і, по суті, творили союзну з Росією спільну територію.

Те, що було зрозумілим у часи поразки національної революції, анахроністично сприймається сьогодні. Бо продовжує в часі оте, невідповідне історичній правді, штучне протистояння консерваторів і республіканців, коли другі перших звинувачували в бажанні збудувати панську Україну, а перші — у відсутності державницького інстинкту й нездатності керувати державою.

Насправді ж М. Грушевський був тією людиною, яка виховала більшість національних консерваторів (С. Томашівський, І. Кревецький, почасти й В. Липинський були його учнями)89. Сам федералізм для України був хворобою бездержавності, слабкості громадського життя. Ця слабкість штовхала провід українського руху до пошуку компромісу з переважаючим російським впливом в Україні. Автономія / федерація була компромісом з російською національною ідеєю, але зовсім не запереченням української державності. М. Грушевський та партія соціалістів-федералістів сприймали федералізм як перший етап для здобуття незалежності. М. Грушевський писав, що федерація є наступною фазою самостійності, маючи на увазі утворення європейського союзу в майбутньому. Розчарування поразкою не повинно сьогодні нам застеляти очі на той факт, що і праві, і ліві сили робили одну державну справу, розходилися в тактиці, а не в стратегічній меті.

Серед істориків уенерівського та гетьманського спрямування є тенденція протиставляти свій напрям іншому, як більш відповідний чи кращий. Часто-густо критикуючи супротивну сторону, останню ставлять ледь чи не в одну шерегу з ворогами української державності. Приміром, боротьбисти, ідучи на співпрацю з більшовиками, на думку гетьманців, зрадили ідею самостійної України, дорівняли себе до окупанта. Або український дідич, підтримавши гетьманську державу, працював на чужу російську монархічну державу, зрадив українську національну ідею.

Інтерпретуючи Українську революцію, потрібно зважати на те, що в Україні мали право на життя обидва проекти побудови національної держави: республіканський і консервативний. І якби якийсь із них переміг, Україна від цього однаково виграла б90. Так на цю справу дивилися справжні патріотично налаштовані діячі. Приміром, Дмитро Дорошенко був членом Генерального секретаріату УНР та в часи УД міністром закордонних справ у кабінеті Федора Лизогуба, В’ячеслав Липинський після падіння П. Скоропадського ще півроку був послом Директорії УНР у Відні, Олександр Лотоцький був і членом Центральної Ради, і міністром сповідань Українсь­кої Держави. Іван Огієнко був ректором Кам’янецького університету за П. Скоропадського та міністром сповідань в урядах Директорії УНР. Із П. Скоропадським у перші місяці хотіли знайти спільну мову С. Петлюра і навіть В. Винниченко. Низка вищого офіцерства служила і в УНР, і у військах УД. Євген Чикаленко дуже засмучувався фактом падіння держави П. Скоропадського через повстання проти нього Директорії УНР. Він вважав, що краще мати напівукраїнську державу з проросійським державним апаратом, ніж одержати російську державність у формі совітської України. Вони з часом можуть українізуватися.

Самостійництво П. Скоропадського в період його співпраці з УСХД від 1920 р. низка істориків неправомірно й автоматично переносить на квітень — листопад 1918 р., коли гетьман виразно перебував під впливом російської великодержавної ідеології і був політичним росіянином. Про ментальні російські культурні й державні пріоритети П. Скоропадського свідчать його «Спогади», які В. Липинський відмовився повністю друкувати в «Хліборобській Україні» через їх проросійський характер.