Кирилл Галушко - Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

Припинення усобиці було питанням виживання Русі в протистоянні з половецькою загрозою. Тож 1097 р. на князівський з’їзд у місті Любеч зібралися представники майже всіх гілок Рюриковичів, окрім полоцького князя. Ціною примирення став компроміс та поглиблення децентралізації Русі. Принцип «кожен хай держить свою отчину» закріплював за нащадками трьох старших Ярославичів їхні батьківські володіння (отчини) — Ізяславичи мали й далі сидіти в Києві, Всеволодовичі — у Переяславі, Святославичі (Давид, Олег та Ярослав) — у Чернігівській землі, хоча Олега перевели з Чернігова в провінційний Новгород-Сіверський, а старший стол землі посів його брат Давид. Статус володінь представників молодших гілок Ярославичів (волинського Давида Ігоревича та прикарпатських Ростиславичів) був дещо нижчим — «їм же Всеволод дав городи», і попри те, що ті ж Ростиславичі розглядали й свої володіння як отчини, київські князі протягом наступного століття час від часу нагадували їм про своє право відібрати їхні столи.

Першу спробу поставити під сумнів права Ростиславичів на їхні володіння київський князь Святополк зробив чи не одразу після закінчення Любецького з’їзду. Він звинуватив теребовльського князя Василька Ростиславича у змові з Мономахом та Святославичами, схопив його, а трохи пізніше дружинники Давида Ігоревича, який у цьому конфлікті став на бік Святополка, його осліпили. «Повість про осліплення Василька Теребовльського», яку було включено до складу «Повісті врем’яних літ», передає події з точки зору Василька та Мономаха. Вона називає осліплення нечуваним досі на Русі варварським вчинком. Хоча, з точки зору візантійського права й навіть у порівнянні із нещодавньою традицією самих Рюриковичів убивства родичів у боротьбі за владу, скалічення було ознакою пом’якшення звичаїв. За середньовічним правом каліка не міг обіймати князівський чи королівський стол, тож скалічення було дієвим компромісом між політичною доцільністю та християнським табу на братовбивство.

Проте Василько недовго перебував у полоні в Давида Ігоревича. Брат Василька, перемишльський князь Володар, обложив Давида у Володимирі, змусив його звільнити, але вгамував жагу помсти після того, як стратив причетних до братових тортур дружинників. У цей час у події втрутився Святополк, нібито під спільним примусом Володимира Мономаха та Святославичів, які ледь не позбавили його Києва за порушення Любецьких угод. Святополк вигнав Давида з Волині та посадив на його столі свого сина Мстислава. Решту частин Волинської волості отримали молодші Всеволодовичі та Святославичі, наприклад Святослав Давидович отримав у володіння Луцьк. Після цього Святополк висунув ультиматум Ростиславичам, вимагаючи віддати волості в Подністров’ї — Звенигород та Теребовлю. Перед цією загрозою вчорашні вороги об’єднали свої сили. Коли Ярослав Святополчич за допомогою найманого угорського війська обложив Володаря та Василька в Перемишлі, на допомогу їм прийшов Давид Ігоревич, який привів із собою половців хана Боняка. Угорське військо потрапило в засідку та було винищене. Після цього Давид Ігоревич за допомогою половців і Ростиславичів повернув собі Володимир та Луцьк.

Любецька угода стала компромісом лише між трьома старшими гілками Ярославичів, і вони негайно використали його для того, щоб збільшити свої володіння за рахунок волостей молодших князів. На з’їзді в Уветичах у серпні 1100 р. старшим князям таки вдалося забрати в Давида Ігоревича володимирський стол, виділивши йому натомість волості в Погорині (Східній Волині) з центром у Дорогобужі. А от Ростиславичі відмовилися віддати старшим князям Теребовлю, і Василько прокняжив у ній до самої смерті. Справжнім переможцем з усобиці 1097—1100 рр. вийшов Святополк, якому таки вдалося приєднати до своїх володінь Волинь. Та й союз зі Святославичами й Володимиром Мономахом витримав випробування кризою. Після з’їзду в Уветичах руські князі нарешті змогли об’єднати свої зусилля проти кочовиків.

Прихильне до Мономаха руське літописання XII ст., що створювалося за його нащадків, зображує його чи не одноосібним переможцем половців. Однак спільні походи Рюриковичів у степ започаткував саме київський князь Святополк. Навесні 1103 р. на князівському з’їзді в Долобську було затверджено план військової кампанії, і наступні 10 років чи не щороку дружини руських князів поодинці винищували половецькі орди. 1003 р. на річці Сутень було розбито половецьку орду хана Урусоби, сам хан та ще 19 половецьких «князів» загинули. 1107 р. був розбитий грізний Боняк. У лютому 1111 р. руські князі взяли половецькі зимівники-міста Шарукань та Сугров на Верхньому Сіверському Дінці, а в березні розгромили орду хана Шарукана на річці Сальниця. Основні сили половців було знищено, і наступникові Святополка знадобилося лише незначне зусилля, аби на кілька десятиліть вигнати половців за Дон.