Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

КДБ почав також проводити екскурсії своєю штаб-квартирою на площі Дзержинського. Екскурсія передбачала відвідання кабінету колишнього голови КДБ Юрія Андропова на третьому поверсі та музею, в якому, крім залів, присвячених Леніну та Дзержинському, була також зала з експонатами, що віддзеркалювали успішні операції останніх років.

У КДБ було створено відділ зв’язків із громадськістю, очолюваний генералом Олександром Карбаїновим, який розповів одному із західних журналістів, що призначення цього відділу — пояснити світові: «Мета КДБ — служити суспільству, а не навпаки».

У такий спосіб КДБ намагався змінити свою репутацію серед радянського населення, вдаючись не так до реальних кроків, як до створення ілюзії.

КДБ був невидимою силою, яка в Радянському Союзі відповідала за все, що, здавалося, відбувалося автоматично — від одностайних схвалень на заводських зборах до повсюдного мовчання, яке було їхнім тлом.

Всі диктаторські режими наполягають на тому, що їхні громадяни щасливі, але радянський режим намагався примусити населення країни ще й демонструвати своє «щастя». Ці демонстрації були аж ніяк не дрібницею, вони були вкрай важливі для виживання режиму, бо саме претензія на створення суспільства, здатного на добровільну одностайність, виправдовувала абсолютну концентрацію влади за цього режиму.

КДБ досягав своєї мети, примушуючи радянських громадян грати призначені їм ролі в ідеологічному спектаклі країни за допомогою двох окремих функцій. Він створив загальні умови для примушення населення до покори, встановивши нагляд за кожним за допомогою такої щільної мережі інформаторів, що не було клубу, житлового будинку чи робочої бригади, де не працював би донощик, і забезпечуючи звільнення з роботи кожного, хто виявить політичну незалежність. Водночас КДБ, маскуючи свою діяльність, удаючи, буцімто діє в рамках «демократичної» ідеології, вживав усіх необхідних заходів для придушення тієї купки людей, що була винятком і насмілювалася публічно демонструвати своє інакомислення.

Ці дві функції були, звісно, взаємопов’язані. Адже якщо в країні, твердо налаштованій на подання облудної версії реальності, не піддавати утискам меншість, конформізм більшості почне хитатися.

Прагнення КДБ до створення ілюзій не було якоюсь нешкідливою примхою. Міраж одностайності, породжений монолітною покорою, справляв сильний психологічний тиск. В ситуації, коли здається, що погоджуються всі, людина, яка не погоджується, втрачає надію на свою здатність захистити власну індивідуальність і може навіть почати сумніватися у власному психічному здоров’ї. Як мінімум вона переконується у своїй цілковитій ізоляції.

Впродовж багатьох десятиліть схильність КДБ до створення штучної реальності віддзеркалювалася в долях окремих людей.

У травні 1977 року, за два місяці після арешту Анатолія Щаранського, Віктор Браїловський, єврей-відказник, помітив, що за ним стежать. Його переслідували й пішки, і на авто, причому дуже послідовно. Одного разу чоловіки в темних пальтах ішли трохи попереду Браїловського і трохи позаду, як буває перед затриманням. Врешті-решт Браїловського викликали до слідчого ізолятора КДБ в Лефортові, де його допитав Олександр Солонченко — старший лейтенант КДБ.

«У мене вже достатньо матеріалів, щоби звинуватити Вас у державній зраді, — сказав Солонченко, гортаючи якісь папери. — Але ми дуже гуманні. Якщо Ви погодитеся дати свідчення, ми не вживатимемо жодних дій проти Вас».

Солонченко вийняв написане від руки звернення до іноземних єврейських організацій.

«Експерт-графолог дійшов висновку, що цей антирадянський документ написали Ви». Він показав документ Браїловському, пильно вдивляючись у його обличчя. Проте Браїловський не виказав жодної реакції. Солонченко поклав документ назад і став питати про інші звернення та зустрічі євреїв, зокрема про зустріч єврейських відказників із групою американських сенаторів у 1975 році. Браїловський знову нічого не відповів. Нарешті Солонченко взяв ще одне звернення і запитав Браїловського, чи він його підписував. «Це слідство в справі Щаранського, — сказав Браїловський, — але Ви використовуєте моє становище свідка, щоби спробувати порушити справу проти мене».

На подив Браїловського, Солонченко припинив запитувати й удався до розлогої промови. Походжаючи кімнатою, він висловився стосовно російськомовних передач «Голосу Америки» та «Бі-Бі-Сі», згадав різних дисидентів, включно із Сахаровим, а також спробував переконати Браїловського в тому, що Юрій Орлов є проплаченим агентом Заходу, а західна підтримка дисидентів слабне. «Незабаром ми зможемо зробити з вами все, що захочемо», — сказав він.