Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Перший рішучий крок у напрямку підпорядкування собі академії більшовики зробили вже 1921 р. Справедливо вважаючи, що однією науковою установою керувати легше і простіше ніж кількома, як, зрештою, одну установу ефективніше контролювати, більшовицькі очільники зробили все можливе, щоб об'єднати УАН та Українське наукове товариство разом з його місцевими філіями та іншими науковими організаціями та установами України в «єдину всеукраїнську наукову організацію». Влада, позірно підтримуючи самоврядність УАН, всіляко квапила вчених, вимагаючи ухвалення нового статуту академії з наперед визначеними самою владою положеннями.

Тиск, який чинила на академію влада, захоплення у вчених не викликав. Однак оскільки від держави залежало фінансування академії, Спільне зібрання змушене було виконувати вказівки урядовців. Узгодження йшло непросто: комісія та підкомісії з розробки нового статуту збирались 14 разів, а нарком освіти Григорій Гринько мусив кілька разів приїздити до Києва для погодження положень статуту. Найбільш інтенсивно обмірковувались структура Академії наук та її господарсько-управлінських органів. Зрештою, 14 червня 1921 р. Раднарком УСРР спеціальною постановою ухвалив новий статут Академії.

Згідно зі статутом академія дістала назву Всеукраїнської та підтвердила свій статус вищої наукової установи УСРР. В іншому, здавалось, академія капітулювала. Права ВУАН були суттєво обмежені. Відтоді вона безпосередньо була підпорядкована Наркомату освіти УСРР. Представники Наркомату призначались до складу Ради (тобто Спільного зібрання) ВУАН без будь-якої на те згоди вчених або будь-якого обговорення кандидатур. Президія ВУАН — так званий «виконавчо-керівний орган», що складалась із президента, товариша президента (заступника) та ученого секретаря, затверджувалась Наркомосом, як і всі обрані на Раді академіки. Значні зміни були зафіксовані у структурі ВУАН: замість попередніх трьох відділів (історично-філологічного, фізично-математичного та соціальних наук) були організовані п'ять (природничо-математичних наук, суспільно-історичних, народного господарства, педагогіки та медицини) із секціями та бюро у складі відділів.

Незважаючи на затверджений статут, члени ВУАН намагались відстояти свої академічні свободи та зберегти незалежність як під час ухвалення рішень, так і навіть у діловодних дрібницях. Всупереч ухваленому статуту аж до початку 1930-х рр. відбувались не засідання Ради ВУАН, а, як і раніше, засідання Спільного зібрання. Два додаткові зафіксовані у статуті відділи (педагогіки та медицини), на необхідності яких наполягали урядовці, так ніколи і не були організовані. Були збережені навіть назви та порядкові номери утворених ще 1918 р. відділів.

По суті, ВУАН опиралась практично всім намаганням Наркомосу втрутитись у її наукове життя та регламентувати наукову діяльність, будь-які інструкції та розпорядження «згори» зустрічали спротив. Приміром, у відповідь на повідомлення Наркомосу про відносини ВУАН із закордоном винятково за посередництва свого спеціального підрозділу — так званого «Наукового комітету» — на Спільному зібранні було ухвалено відстоювати право академії безпосередньо спілкуватись із зарубіжними вченими та установами.

Наступним великим (після примусової розробки нового статуту) конфліктом Наркомосу з Академією наук став процес обрання та затвердження нового президента ВУАН. Після відмови Володимира Вернадського наприкінці квітня 1921 р. від головування в академії (вчений залишив Київ у грудні 1919 р. і з того часу обов'язки голови-президента виконував академік Орест Левицький), почалась підготовка до обрання нового президента. У липні 1921 р. більшістю голосів на президента ВУАН було обрано академіка Миколу Василенка.

Проте Наркомос це не влаштовувало. У новообраному президенті академії радянські керманичі бачили передусім «класового ворога». Василенку пригадали його членство в партії кадетів, виконання обов'язків голови та посаду міністра закордонних справ й освіти Ради міністрів Української Держави за гетьмана. Цього було достатньо, аби Раднарком, формально спираючись на норму нового статуту, кандидатуру Василенка не затвердив та наполіг на повторних виборах голови ВУАН. Академія погодилась на перевибори, але вчинила по-своєму. У жовтні 1921 р. знову таємним голосуванням на Спільному зібранні були підтверджені результати липневих виборів, причому навіть із більшою перевагою голосів.