Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Науковці привертали увагу більшовиків не лише через привабливу приватну власність, яку можна було реквізувати. Серед співробітників УАН було чимало громадських, політичних та державних діячів — колишніх членів Української Центральної Ради (УЦР), Генерального секретаріату УНР, Кабінету міністрів Гетьманату та Директорії УНР. Більшовики ставились до них однозначно вороже, непоодинокими були арешти вчених саме за їхню минулу роботу.

Зокрема, у березні 1919 р. чекістами були арештовані академік Сергій Єфремов (член УЦР, генеральний секретар міжнаціональних справ Генерального секретаріату УЦР-УНР), член академічної комісії для складання біографічного словника діячів України Петро Стебницький (див. вклейку, рис. XVII) (член УЦР, міністр освіти в одному із урядів за часів Гетьманату), а також археолог Левко Чикаленко (член УЦР) та фізик професор Георгій Де-Метц, які в академії на той час не працювали. УАН одразу виступила на захист учених, однак її очільникам довелось неодноразово звертатись із клопотаннями до більшовицького уряду та споряджати депутації до Наркомату освіти, аби визволити науковців із тюрми.

Улітку 1919 р. із наступом Добровольчої армії Всеукраїнська ЧК активізувалась, арешти і навіть розстріли науковців почастішали. 7 липня 1919 р. був заарештований визначний український літературознавець, співробітник І відділу УАН Володимир Науменко (див. вклейку, рис. XVIII), у минулому — міністр освіти в уряді гетьмана Скоропадського. Його «контрреволюційна діяльність», за визначенням чекістів, якраз і полягала у тому, що він «обіймав посаду міністра народної освіти при гетьмані». Незважаючи на те що Науменко винним себе не визнав, колегія ЧК 8 липня засудила його до розстрілу. Вирок був виконаний того ж дня. Щойно дізнавшись про арешт Науменка, 9 липня Вернадський та Кримський від імені УАН звернулись до більшовицьких керманичів із протестом проти свавілля влади, проте запізнились на один день.

Загалом з літа 1919 р. політика більшовиків стосовно УАН зазнає докорінних змін. Відмовляючись від прихильно-пасивного споглядання за діяльністю вчених, радянські урядовці переходять у наступ та намагаються взяти академію під свій контроль. Фактично саме тоді, влітку 1919 р., були закладені засади політики більшовиків щодо «ученого стану» України, що за доби непу набули виразних рис.

Із заняттям Києва військами Добровольчої армії Академія наук офіційно припинила свою діяльність, а фактично вчені щосили вели наукову працю далі. Із поверненням більшовиків до Києва у грудні 1919 р. УАН відновила регулярні засідання Спільного зібрання та мусила знову домагатись від більшовиків того самого мінімуму, що був наданий УАН у період їх попереднього владарювання. Надзвичайно гостро стояли питання фінансування Академії наук (його не було), видачі нових охоронних листів (старі були визнані недійсними), а також нових мандатів на приміщення та земельні ділянки для УАН (попередні були скасовані). Загальне ж ставлення більшовицької влади до вчених з літа 1919 р. не зазнало змін, їх, як і раніше, вважали потенційно небезпечними через соціальне походження, політичну діяльність (здебільшого йшлося про колишню політичну діяльність) та володіння фаховими знаннями.

Загалом, значна грошова скрута, відсутність відповідних приміщень, невизначеність із підпорядкуванням УАН, а також перенесення столиці до Харкова утруднювали відносини академії із владою. Разом з тим деяка віддаленість від центру мала певний позитив, бо давала можливість УАН далі самостійно розв'язувати свої внутрішні проблеми. Попри матеріальні труднощі, голод (так звані «академічні» пайки були виділені лише дійсним членам, всі інші науковці були їх позбавлені), арешти, від'їзд деяких її членів з України і, навпаки, неможливість деяких академіків повернутись до Києва з-за кордону, смерть кількох дійсних членів, УАН не лише вижила як інституція, а й розвивала структуру та напрямки досліджень, почала готувати до публікації наукові праці.

Зрозуміло, що самоорганізація та самостійність, які виявляла академія, непокоїли владу. Побудувати таке омріяне ними комуністичне суспільство більшовики без науки не могли, і вони це добре розуміли. Однак більшовикам, згідно з їхньою доктринальною лінією, від вчених потрібна була лише повністю контрольована наукова робота винятково в інтересах соціалістичного будівництва. Досягти цього можна було за рахунок «правильних» кадрів та «правильних» наукових установ. Але ані того, ані іншого у більшовиків після революції не було. Отже, перед ними постало двоєдине завдання. Потрібно було залучати так званих «старих буржуазних спеціалістів» (тобто осіб, які прийшли в науку до революції) і відповідно «перевиховувати» їх. Водночас ішлося про використання існуючих науково-дослідних інституцій і поступове перебирання контролю над ними. З іншого боку, за допомогою цих «старих спеціалістів» та під партійним наглядом треба було якнайшвидше готувати молодих «марксистських» науковців та створювати мережу нових «комуністичних» державних наукових осередків із планомірним та централізованим керівництвом.