Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

На кінець 29 вересня війська Українського фронту перебували на лінії Пухачів - Кремінь - Білгорай - Перемишль - верхів'я річки Сян. Слід було прочесати зайняту територію і ліквідувати окремі загони та групи польських військ, які в основному прагнули прорватися до Угорщини або Румунії.

Загалом в Румунію й Угорщину перейшли майже 70 000 поляків. У Литву і Латвію прорвалися близько 16 000 осіб. До Сирії і Франції в 1939-1940 роках дісталося приблизно 38 000 солдатів і офіцерів - все, що вдалося врятувати з мільйонного Війська Польського.

28 вересня, після двадцятиденної боротьби, вичерпавши всі засоби до оборони, впала Варшава. Акт про почесну капітуляцію дев'яностотисячного гарнізону підписали генерал Бласковіц і генерал Кутшеба.

Тим часом радянсько-німецька дружба міцніла з кожним днем. Увечері 27 вересня в Москву «для обговорення з урядом СРСР питань, пов'язаних з подіями в Польщі» прибув пан фон Рібентроп. За два дні до цього Сталін і Молотов повідомили німецькому послу, що в них виникли додаткові пропозиції з врегулювання польського питання. Радянський уряд запропонував, як висловився Шуленбург, «додати до німецької порції» все Люблінське воєводство й частину Варшавського воєводства на захід від річки Буг, тобто провести кордон по «лінії Керзона». В обмін Кремль попросив собі Литву. [4] «Радянський уряд запропонував, як висловився Шуленбург, «додати до німецької порції» все Люблінське воєводство і частину Варшавського воєводства на захід від річки Буг, тобто провести кордон по «лінії Керзона». В обмін Кремль попросив собі Литву.» - так Сталін відмовився від Підляшшя і Холмщини в обмін на Литву, чим абсолютно заперечив декларований мотив «захисту українського населення від німецької окупації». І подальше зворотнє переміщення нового кордону відбулося на «Лінію Керзона» — дивись Вікіпедія. Сталіну не терпілося «негайно взятися за вирішення проблеми прибалтійських держав».

Після трьох раундів переговорів і консультацій з Берліном був узгоджений «кордон між обопільними державними інтересами на території колишньої Польської держави», який закріплювався в підписаному 28 вересня «Договорі про дружбу та кордон між СРСР і Німеччиною». Гітлер погодився на всі сталінські вимоги. Правда, спочатку німці виявили бажання отримати польські нафтоносні райони Борислав і Дрогобич, але Сталін рішуче їм у цій дрібниці відмовив - ці території вже обіцяні українцям. Але нічого страшного, якщо вам потрібна нафта, ми вам її продамо. І ще дамо шматочок Литви. Новий кордон визнавався остаточним, відкидалося втручання третіх держав у це рішення, сторони повинні були зайнятися державною перебудовою приєднаних територій з метою забезпечити їх народам «мирне існування, відповідне їх національним особливостям», і розглядали цю перебудову як «надійний фундамент для подальшого розвитку дружніх відносин між своїми народами».

«На полях битв у Польщі виникло німецько-російське військове братство, - писала з нагоди «Фелькішер Беобахтер». - Однак значення російсько-німецького пакту полягає не тільки в ліквідації та перерозподілі польської спадщини, а й у створенні між великими державами міцного співробітництва у значно більш Широких розмірах, що повинно привести обидві країни до вирішення всіх цікавих для них питань… Німеччина і Радянська Росія не дозволяють більше чужим народам висловлюватися з питань східного простору».

Крім договору, були підписані конфіденційний протокол про безперешкодне переселення осіб німецького походження, які проживають у сфері радянських інтересів, до Німеччини, а українців і білорусів, які проживають у сфері німецьких інтересів, у СРСР, і два таємних додаткових протоколи. У першому сторони брали на себе зобов'язання не допускати «ніякої польської агітації» та співпрацювати у справі її припинення. Другий протокол підтверджував право Радянського Союзу прийняти «спеціальні заходи на Литовській території для захисту своїх інтересів».

В результаті «остаточного» розділу СРСР отримав територію 196 тисяч квадратних кілометрів, що складало 51,5% від спочилої в небуття Речі Посполитої, з населенням близько 13 мільйонів осіб, з яких, як озвучив Молотов, «українців - понад 7 мільйонів, білорусів - більше 3 мільйонів, поляків - понад мільйон, євреїв - понад мільйон». Правда, сьогодні з'ясовується, що українців було менше чи то на один мільйон, чи то на два, а поляки становили не менше третини від загальної чисельності [5] «Правда, сьогодні з'ясовується, що українців було менше чи то на один мільйон, чи то на два, а поляки становили не менше третини від загальної чисельності.» - польські «статистичні» етнічні пропорції польського(?) населення Західної Білорусії автор пробує застосувати і до Західної України й у нього виникають проблеми з арифметичним результатом, бо заважає абсолютна цифра чисельності українців Західної України. Та і в Західній Білорусії автором кудись «втрачене» корінне українське населення Берестейщини, Пінщини й Підляшшя, яке складало 20% населення так званої «Західної Білорусії». (Південна межа «Західної Білорусії» довільно призначена Сталіном не за етнічними межами, а за польською межею Волинського воєводства з Поліським та з її випрямленням до межі УРСР з БРСР) (конкретно в Західній Білорусії - 34,5% від 3,6 мільйона жителів; білоруси - 54, 4%, євреї - 8,8%). Польські історики, посилаючись на довоєнні переписи населення, дають цифру 5-6 мільйонів поляків у «Кресах Всходніх». [6] «Польські історики, посилаючись на довоєнні переписи населення, дають цифру 5-6 мільйонів поляків у «Кресах Всходніх»» - однак навіть застосування способів «штучно завищити» польське населення не дозволяло польській статистиці досягнути значного відсотка на «Кресах Всходніх», через те «польські історики» подають просто зі стелі бажану цифру — 5-6 мільйонів. Саме «творче» походження даної цифри спричинює вражаючу її довільність — мільйон туди, мільйон сюди, ну і 3-4 мільйони з повітря. Та й включають до неї оптом ще й населення Віленського воєводства, чисельність якого автор не подає (1276 тис. осіб у 1931р.), та й про етнічний склад нічого не каже (бо тут польська «статистика» сягнула своїх анекдотичних вершин і зуміла помітити тільки 5,5% литовців!).