Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

Дрогобич, центр нафтовидобутку, командувач армії брав особисто. З мемуарів І.В. Тюленєва можна винести враження, що він відбив місто у Вермахту ледве не силою: «Як поведуть себе фашисти, зустрівшись з нами лицем до лиця? - думав я. - Чи зважаться вони на відкрите зіткнення, щоб силою пробитися далі на схід?..» Зустріч з представником німецького командування відбулася в Дрогобичі. Підтягнутий пихатий офіцер мовчки вислухав мою вимогу про відвід німецьких частин за річку Сян. Потім він сказав, що одразу ж зв'яжеться зі своїм начальством і передасть йому зміст нашої розмови… Фашисти не пішли на відкритий військовий конфлікт. Була встановлена тимчасова демаркаційна лінія, визначено точний час відходу німецько-фашистських військ за річку Сян. До слова сказати, відступаючи, вони не втрималися, щоб не помститися нам - підпалили й висадили в Дрогобичі нафтоперегінний завод. Чимало довелося потрудитися нашим саперам, щоб врятувати місто від вогню. (Взагалі німці, що зазнавали гостру потребу в енергоносіях, розраховували виторгувати нафтопромисли собі. Так з чого б їм їх підривати? Щоб Тюленеву «помститися»? Поляки ніяких диверсій також не вчиняли. Може, саме «сапери» де-небудь недопалок кинули?) Незважаючи на наше рішуче попередження, гітлерівці під всілякими приводами зволікали остаточний відхід за демаркаційну лінію. Вже дуже їм хотілося погосподарювати на Західній Україні».

Це майже все, що зумів скласти генерал армії про свою участь у Визвольному Поході. І ще одна дивина - ні слова про квіти, схоже, українці виявилися не настільки гостинні, як білоруси.

4-й кавалерійський корпус, пройшовши через Дрогобич, 26 вересня досяг району Судковичі, Бісковичі, Лановичі, Бережниця, де о 21 годині на підставі розвідувальних даних отримав наказ підготуватися до боїв з групою під командуванням колишнього офіцера царської армії, німця за походженням і польського генерала Владислава Андерса. За рішенням командира корпусу 32-а дивізія продовжувала рух на Добромиль, Хирів, а 34-а дивізія, 26-а танкова бригада та 18-й танковий полк 32-ї кавдивізії залишилися на місці, очікуючи підходу поляків.

У кращі часи багатотисячне кавалерійське угруповання Андерса, що входило до складу армії «Краків», налічувало в своїх рядах дванадцять полків Новогрудської, Волинської, Кресової кавалерійських бригад і Зведену бригаду полковника Закржевського. Проте в період з 18 по 23 вересня при спробі прорватися на південь група була розгромлена німецькими корпусами в боях за Томашів-Любельський і Красноброд, в оточенні майже цілком згинули Волинська та Зведена бригади. Залишки своєї «конармії» - п'ять неповних полків - генерал Андерс 24 вересня реорганізував у дві кавалерійські бригади й повів до польсько-угорського кордону. По дорозі до них приєднався невеликий загін з пораненим генералом Плісовським, що керував обороною Брестської фортеці. Ще через день трапилася сутичка Новогрудської бригади (25-й, 26-й, 27-й уланські полки) з частинами 28-ї піхотної дивізії, що відходили на захід. Львівщина відходила до Радянського Союзу, тому, після жвавої перестрілки, німці, не бажаючи нести безглузді втрати, запропонували розійтися мирно, кожному своєю дорогою. Поляки продовжили рух на південь, проте по перетині залізничної лінії західніше Судової Вишні рано вранці 27 вересня вперлися в радянські заслони. Вже ці нікого ні в яку Угорщину і Румунію пропускати не збиралися. Хоча мимоволі хочеться поставити запитання: а чому, власне? Навіщо товаришу Сталіну десятки тисяч полонених? Готувати нові катівські кадри участю в їх масових розстрілах? Поповнювати трудові резерви ГУЛАГу? Просто з принципу: від Радянської влади не втікають, її радісно вітають, співаючи комуністичні гімни? Або за заведеною звичкою завбачливо знищувати всіх потенційних ворогів? Як сказав генералу Андерсу один радянський майор: «Радянський Союз не може допустити відродження Війська Польського за кордоном».

«О 6.30 27 вересня 26-й і 27-й уланські полки групи Андерса атакували 148-й кавполк в Судковичах, однак, зустрінуті артвогнем і контратакою, знову відійшли на узлісся. В ході тригодинного бою поляки втратили 300 осіб убитими, 200 полоненими, 4 гармати і 7 кулеметів», - повідомляє російський історик. Трохи іншу версію подій пропонує учасник подій, капітан Станіслав Кошутський:

«Зі світанком 27 вересня передовий 26-й уланський полк минув село Судковичі. Попереду великий схил полого спускався до неширокої річки за півтора кілометра від нас. Південніше добре було видно маси більшовицької кавалерії, що рухалися в нашому напрямку. По дорогах порошили танки й вантажівки. На перший погляд було їх близько 4 кавалерійських полків і 40 танків. Передові загони більшовиків досягли річки і припинили підйом. Майор Станіслав Гейніц, не припиняючи маршу, розгорнув 26-й уланський полк в колону ескадронів. Більшовики біля річки почали спішуватися і встановлювати кулемети й малокаліберні гармати… У цей момент з тилу прибув ротмістр Кушинський зі штабу генерала Андерса, поруч з ним скакав улан з білою хусткою на піці. По дорозі ротмістр кричав: «Наказ генерала! Не відкривати вогню! Зупинити рух!» З'ясувалося, що генерал Андерс послав ротмістра Кушинського увійти в контакт з більшовиками і повідомити їм, що ми не бажаємо з ними битися, а хочемо тільки спокійно пройти на південь…