Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

О 14 годині танкові й кавалерійські частини Південного фронту ринули через кордон і того ж дня зайняли Чернівці, Хотин, Бельці, Кишинів і Аккерман.

Бесарабська кампанія (червень 1940 р.)

34-а кавалерійська дивізія зайняла Жадове, 16-а кавалерійська дивізія - Вашківці, 5-а танкова бригада - Топорці, 23-я - Сторожинець, 4-а - Кишинів, 60-а стрілецька дивізія переправилася через річку Черемош, 58-а зайняла Кіцмань і Витилівку, 80-а - Новоселицю й Лукачівку, 169-а - Флексер і Скинень, 95-а - Колониці й Бендери. Населення Східних румунських районів зустріло звістку про вступ радянських солдатів на їх територію спокійно. Лояльність мешканців протягом операції підтримувалася роботою кількох друкарень, які видавали газети й листівки російською, українською, молдавською та румунською мовами. Співробітниками редакцій за тиждень операції було надруковано більше двох з половиною мільйонів примірників. Для спостереження за проведенням операції на кордон прибули С. К. Тимошенко, Л. З. Мехліс і перший секретар ЦК КП (б) У М. С. Хрущов, які в подальшому взяли активну участь у політичній роботі з населенням «звільнених» територій.

«Брати молдавани, росіяни та українці! - казалось у зверненні радянського командування. - Прийшла велика година вашого звільнення з-під ярма румунських бояр, поміщиків, капіталістів і сигуранци. Украдена радянська земля - Бесарабія - повертається до своєї матері-Вітчизни».

Радянські дивізії просувалися практично слідом за ар'єргардами румунських військ, а рухливі з'єднання обігнали їх і раніше румунів вийшли на річку Прут, негайно встановивши на дорогах свої контрольно-пропускні пункти. Частина жителів, яка мріяла щось відібрати, поділити і знайти щастя під кремлівськими зірками, раділа радянським військам, як рідним. «Все зростаючий натовп молдаван з оголеними головами вітав своїх визволителів, - згадував свою участь у «ліквідації кричущої несправедливості» маршал H. H. Воронов. - Перед натовпом опинився оркестр народних інструментів осіб із сорок, який дуже добре виконав старовинний російський марш «Туга за батьківщиною». Пролунав шум моторів - наша танкова колона підійшла до мосту і точно о 2 годині дня перейшла кордон. Під радісні вигуки й гучні аплодисменти молдаван проходила кавалерія, мотопіхота, артилерія… Мирне звільнення Бесарабії закінчилося парадом радянських військ у Кишиневі при великому скупченні жителів цього гарного південного міста. Радість звільненого народу була невимовною… Народи, які населяють Бесарабію та Північну Буковину, звільнені, й тепер вони зможуть зажити повнокровним життям у братній сім'ї народів Радянського Союзу». Інша частина населення знімалася з насиджених місць і втікала до Румунії.

Форсування нижньої течії Дністра військами 9-ї армії затягнулося, оскільки понтонери 275-го понтонно-мостового батальйону виявилися недостатньо навченими: понтони кілька разів розривались і неслися течією вбік. Командування 37-го стрілецького корпусу було змушене батальйон від роботи звільнити та поставити 147-й окремий інженерний батальйон 140-ї стрілецької дивізії, який впорався з поставленим завданням з великим запізненням. Але й зусилля інженерного батальйону виявилися марними: вечірній приплив розірвав неміцно пов'язані понтони. Швидко усунути розрив батальйон не зумів, тому довелося наводити понтони заново. Генерал-майор В. В. Меліков, який спостерігав за переправою частин 9-ї армії, в доповідній записці повідомляв: «Командири саперних частин заявили, що вони на місці перед відправленням забули взяти з собою для кріплення залізні болти, деякі прийшли без верхніх перекриттів, а деякі заявили, що півтора місяця як сформовані і «на воді» ще не навчалися, а вчилися більше в класах теорії. В результаті переправи наводились повільно, з прохолодою, з добуванням у сусіда підсобного матеріалу, забутого на місцях відправлення. Коли я приїхав до переправи, то довелося давати елементарні розпорядження щодо якнайшвидшого наведення понтонів. Бажання швидко й добре працювати в солдатів величезне, але вони не мають чіткого керівництва від своїх командирів. Коли були наведені мости, то командири дивізій та корпусів, що знаходилися на переправах, показали свою безрукість, особливо командири 55-го CK, 25-ї, 74-ї і 97-ї стрілецьких дивізій. Замість того щоб енергійно та всебічно сприяти наведенню переправ, в наявності була млява багатогодинна переправа батальйонів. На аккерманському напрямку переправа наводилась 11 годин. Командир стрілецької дивізії з передовими частинами пішов уперед, фактично покинув свою дивізію і, коли командарм-9 і я приїхали до переправи й запитали комкора-55, де його командир дивізії, він нічого не зміг відповісти. Цей же командир з моменту нашого приїзду проявив велику метушливість на переправі, в той час як саме ж проходження батальйонів по понтону проходило повільно. Коли я зауважив йому: «Ви все поспішаєте в рухах і жестах, а весь час запізнюєтеся», - то пішла спокійна, флегматична відповідь: «Так, спізнюємося, ну так що ж, війни ж немає».