Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

Після цього російські війська рушили у напрямку селища Хрящувате.

• Роман Зіненко «Іловайський щоденник»

31 серпня 2014 року. Час минав. Пошукові групи шукали нас, а ми, третю добу без води та їжі, думали, що робити далі. Назвати наше становище безнадійним означало взагалі нічого не сказати. Утрьох з Вовою Мазуром та Сталкером нам не потягнути носилки з пораненими. А з нами, крім двох лежачих, ще четверо поранених, які за кілька годин теж не зможуть самостійно пересуватися. Та й самі ми вже остаточно вибилися з сил. Нам вдалося вирватися з потрійного оточення, і, коли вже здавалося, що рятівне селище зовсім близько, ми дізналися, що й воно вже зайняте «сепарами». Знову кільце. Знову оточення. І майже не лишилося ніяких сил. Замість очікуваних трьох кілометрів до позицій національної гвардії треба було пройти десятки кілометрів в обхід населених пунктів. І ці повідомлення, що суперечать одні одним. Мав рацію Прапор. Не можна нікому вірити. У рекомендації обходити населені пункти була своя логіка. Якби ми були здорові й на ногах, то, певно, так і вчинили б, але за наших обставин ці рекомендації були малокорисними. Після відходу Філіна та Діми ми розуміли, що не варто чекати їхнього повернення. Вони пішли туди, де вже немає своїх. Навіть якщо їм якимось чином вдасться вибратися, вони не зможуть нам нічим допомогти. Ймовірність вийти з оточення швидко зводилася нанівець.

Я стою на узбіччі дороги перед переїздом. Повз мене проїжджають автомобілі. Один призупиняється, і з вікна випадає повна баклажка з водою. Благословення...

Інше авто проїжджає, не знижуючи швидкості. Закарбовується в пам’яті ненависний погляд водія, який показує жест долонею біля горла. От дідько... Вже майже немає сил, щоб підняти автомат.

До дороги підходять інші хлопці і п’ють воду. Артем та Влад присіли в «зеленці» біля самого краю дороги. Ми з Володею та Пашею зупиняємо кілька автомобілів. Перший з боку Комсомольського. Люди дають нам попити води й повідомляють, що дорогою в Комсомольське озброєних людей не зустрічали. Наступні два автомобілі рухалися з боку Старобешевого. На обох автомобілях таблички «Діти». Всі заповнені дітьми, людьми та тюками з речами. Люди залишали свої домівки й виїжджали у напрямку Комсомольського. На жест чоловіка з автоматом слухняно з’їжджають праворуч і зупиняються на узбіччі. В очах страх. Після того як переконуємося, що в авто немає місця, відпускаємо. Нарешті з’явилися два автомобілі: попереду таксі «деу ланос» з повністю тонованими стеклами, а позаду нього якийсь позашляховик. Зупиняємо. Таксі порожнє. Позаду гальмує позашляховик, і жінка перелякано й схвильовано пояснює нам, що викликала таксі з Донецька, щоб перевезти речі з Комсомольського до Старобешевого.

Ми забрали з багажника таксі свої речі й дали такси­стові 70 гривень, які він затято відмовлявся брати. Селище Роздольне розділене на дві частини вузьким струмочком річки Кальміус. Передовий блокпост українських військових на іншому боці річки. Коба просить купити йому сигарет, холодного пива й лишається з Союзом біля дороги, а ми з Мазуром та Сталкером ідемо в магазин. Поки нас не було, місцеві жителі попередили Кобу та Союза про те, що в селищі є озброєні бандити. Солдатам не варто так відкрито перебувати посеред вулиці. Треба негайно переправитися на протилежний берег.

Переїжджаємо невеликий місток. Попереду дорога трохи піднімається вгору. Ліворуч та праворуч пагорби. На пагорбі ліворуч — позиція снайпера й кулеметника. Праворуч — новенька свіжопофарбована вантажівка і бійці навколо неї. Зупиняємося біля дороги й виходимо. Беру на згадку номер телефону таксиста. Дякуємо. На прощання кажу йому:

— Щойно ти допоміг п’ятьом бійцям добровольцям. Четверо з батальйону «Дніпро-1», який називають фашистським та каральним. Присягаюся здоров’ям своїх дітей, що ніколи за весь час перебування в батальйоні не стріляв у беззбройних людей та не чинив насильства щодо мирних громадян. Жодного разу не зробив нічого з того, про що не міг би розповісти своїм дітям і за що мене гризла б совість.

Тиснемо один одному руки й прощаємося.

Нацгвардійці пригощають нас всім, що бог послав. А бог послав нацгвардійцям повний ящик всіляких імпортних сигарет на будь-який смак і колір. Від «Winston» і «Marlboro» до «Captain Black». У магазині я сигарет купив, але про запас пригощаюся кількома пачками «Marlboro». Жінка з сусіднього з постом будинку приносить повну каструлю з чаєм. Ми зі Сталкером та Володею осушуємо її одним заходом. Просимо ще. Поки жінка йде заварювати черговий казанок з чаєм, ласуємо кавуном та ще вже не пам’ятаю чим. Доїдаємо куплену ковбасу та хліб. Кобі та Союзу зовсім кепсько. Потрібно негайно їх відвозити до лікарів. Бійці на блокпосту зупиняють перше-ліпше авто, в якому виявляється вже знайомий нам таксист.