Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

Автомобілі Червоного Хреста, якими насправді був транспорт, організований бійцями батальйону «Донбас», з’їжджалися в селище аж до вечора. Не скажу, скільки саме було автомобілів, але колона зібралася чимала. Виїжджали з селища вже після заходу сонця. Спочатку колона трохи заблукала й виїхала на якийсь розбитий блокпост, де нас зустріли агресивні цивільні зі зброєю. Швидше за все, нарвалися на якихось «сепарів». Там було багато розбитої техніки при дорозі. Після недовгих пояснень колона розвернулася та змінила маршрут. У дорозі в «газелі», що їхала в голові колони, спустило колесо, і вона зупинилася на узбіччі. Наш автобус обійшов «газель» і став на чолі колони. На телефоні Дена ще залишалося близько десяти відсотків зарядки, і завдяки його навігатору ми проклали шлях до Волновахи і щасливо до неї дісталися. Дениса вже не було з нами, але він все ще допомагав нам дістатися додому. Було вже темно, коли ми при в’їзді до Волновахи звернули увагу на майже безлюдний блокпост на донецькій трасі. На посту сиротливо стояло даїшне авто та кілька бійців, які лише привітно помахали нам услід, навіть не намагаючись зупинити та перевірити колону. Мабуть, їх заздалегідь попередили про наше прибуття.

Рідне місто зустрічало нас без особливої помпезності. Нічний Дніпропетровськ ніби натякав, що всі сплять, й головні події міста на сьогодні вже сталися. Ласкаво просимо до міста, де немає війни, і де з самого ранку в усіх школах лунатиме традиційний перший дзвоник. Вчителі та поважні дядьки в строгих костюмах говоритимуть на лінійках про патріотизм та необхідність любити свою Батьківщину, після чого будуть дзвеніти келихи з шампанським на кухнях мирного міста, відзначаючи День знань. Може, навіть буде святковий салют. І це все покажуть в новинах по телевізору.

Тоді ще не було в моді вночі зустрічати бійців з оркестрами, квітами й телебаченням. Тим паче, що бійці-то вийшли самостійно, цілими та зі зброєю. Ніякого трагізму чи пафосу. Було близько другої години ночі, коли ми з Союзом зайшли в батальйонну збройову кімнату й здали свої автомати.

— О котрій завтра на службу? — запитав я у одного з інспекторів штабу.

Артем подивився на мене зі співчуттям і сказав:

— Відпочивай. Тобі зателефонують, коли виходити.

Пістолет Дена, який я витягнув у нього з розгрузки під Новокатеринівкою, якийсь час зберігав вдома, як реліквію, але потім все ж вирішив здати. Хоча я ніколи не хотів бути співробітником правоохоронних органів, та зараз я ним став. Щоб не було внутрішнього конфлікту із самим собою, я вирішив не зберігати вдома те, чому не місце у законослухняного громадянина. Зрештою, я представник нової міліції чи хто?

Довго потім не міг собі пробачити, що залишив біля будівлі обласної адміністрації Вову Мазура. Він опинився о третій годині ночі в чужому місті й не знав, куди йому йти. Зрештою, він пройшов пішки до лікарні Мечникова, де звернувся до лікарів за медичною допомогою.

Друзі відвезли мене додому. Дорогою до дружини та дітей я попросив моїх друзів зупинитися біля будинку моїх батьків. Обійнявши розчулених матір та батька, я просто сказав: «Мамо, я повернувся. Не плач. Все гаразд». Дружина, ридаючи, довго не випускала мене зі своїх обіймів. Я стояв змарнілий, брудний та неголений. В чужих берцях, брудних камуфльованих штанях, футболці та розгрузці поверх бронежилета і теж плакав. Я нарешті побачив свою дружину та сплячих дітей. За що решту життя дякуватиму Господу. Тому що в ті дні Він вивів мене цілим та неушкодженим Рукою Своєю зі справжнього пекла. Йому слава, честь та поклоніння на віки вічні. Амінь.

• Сергій Глотов та ін. «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту»

«Танки в аеропорту! Викликаємо вогонь на себе!»

Аеропорт був стратегічно важливим об’єктом, і загроза штурму була постійною — військовослужбовці очікували його з дня на день. Фактично штурм розпочався 30 серпня.

Десь із шостої години ранку була серйозна артилерійська підготовка — нас десь години дві бомбили, тобто артилерія дві години працювала безперестанку. Весь аеропорт практично горів. Станом на 30 серпня ми могли ще відбиватися — була ще техніка, артилерія своя.

У той же день, 30 серпня, у полон було взято трьох російських військовослужбовців, які їхали на бензовозі заправляти техніку і помилилися дорогою.

У ніч з 30 на 31 серпня територію аеропорту продовжували посипати снарядами.

Вихід з аеропорту тривав до ночі — групи військово­службовців з різних підрозділів покидали його у різні періоди часу. Маршрут слідування в усіх груп був приблизно тим самим: аеропорт — Георгіївка — Лутугине — Щастя — Побєда.