Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

Уже через годину стрімко біжу до складу. Випросив там дещо із залишків волонтерської допомоги: пару гумових капців, велику сіру майку й нижню білизну п’ятдесят восьмого розміру. Радий і тому. На зворотному шляху запитав зустрічних солдатів, де тут розгорнуті військово-польові душові. Мабуть, саме з огляду на мій брудний вигляд вони швидко вказали напрямок й чемно попередили, що воду з криниці, мабуть, ще тільки везуть. Прямую через хазяйську частину сосновим лісом. Нарешті знайшов. Саморобні душові заливаються свіжонабраною водою. Зрадівши, швидко роздягаюся. Старий водій водовозки, побачивши мене так рано, вискакує з кабіни:

— Служивий, ти куди? Вона ж така холодна, що кістки ломить! Почекай до обіду, щоб трохи відійшла на сонці. Щойно з криниці качав! — і зсунув кепку на потилицю й дивиться на мене з подивом.

А я вже так хочу переодягнутися в чисте, що, не відповівши ні слова, швидко застрибую в душ-кабінку. Так мені добре у воді, що миюся й не відчуваю того криничного холоду. Турботливий дід усе не заспокоюється:

— Синочку, ти що такий бідовий? Часом не з Іловайського котла? З оточення?

Мовчки киваю йому. Обернувся й інтенсивно намагаюся відмити грязюку, що вже аж в’їлася у шкіру. Дід усе сидів зверху душових і подавав воду в баки. Старими сивими очима він сумно дивився на великі синці на моїй спині й траншейний бруд на всьому тілі, що потоками стікав із мене. Дід знову мовить із сумом:

— Ти такий худий та страшний. Ти штурмовик?

Я підняв червоні від неспання очі вгору на сивого діда й тихо відповів:

— Військовий хірург...

Дід повільно зняв картуза, сумно похитав головою й більше нічого не запитував. Він мовчки дивився в далечінь і витирав рукавом гімнастерки сльози. Ранковий прохолодний вітер сильно дув із поля попід дерев’яні щити душової. Я помився ще зо два рази, й позаяк витертись не мав чим — то залишився так стояти. Швидко висох на холодному протязі й одягнув видану велику майку. Спочатку ніби вскочив у спідню білизну, проте потім зрозумів — вона настільки велика, що я з легкістю помістився в одну шаньку. Сміюся з себе, а за мною й дід: так, п’ятдесят восьмий розмір тепер точно не мій, я і на сорок четвертий не потягну. Проте — це все, що було на складі. Й дякувати тому, що тільки по своїй добрій волі солдати не відмовили в допомозі. Відчистив стару форму мокрою ганчіркою й одягаю знову. Нестрижене волосся кублилось на моїй голові врізнобіч. Неголений вигляд ще з позаминулих тижнів не додавав належного вигляду офіцера. Старе військове взуття довелося теж викинути — зовсім порвалося й розлізлося. Ходитиму поки що у виданих гумових капцях.

Прийшов до своїх. Хлопці вже пишуть довгі пояснювальні й рапорти про наше життя на передовій і численну згорілу техніку в боях під Іловайськом. Солдатів, які вижили з нами, забрали в сусідній взвод. Тепер ми залишаємося вшістьох. Як останньому з офіцерів, що вижив, мені випадає завдання подзвонить в місто Рівне, щоб звітувати перед начальством щодо лікарсько-сестринської групи. Беручи до уваги те, що матеріально-технічна база і рота, при якій ми служили, повністю знищені в бою, командир наказав нам повертатися в межі дислокації госпіталю й поклав трубку.

Жодної машини в нас немає. Документи згоріли. Коштів теж не маємо. Нічому не здивовані й биті життям, ми зателефонували всім знайомим волонтерам, які допомагають учасникам АТО у скрутних ситуаціях. За годину добрі люди знайшли необхідне авто, двох водіїв і пальне на всю дорогу додому. Машина має прибути вже сьогодні.

Права половина обличчя ще досі болить — як кип’ятком облита. Неврит. Біжу в медичний пункт для додаткової ін’єкції. На зворотньому шляху помічаю, що всі йдуть на шикування до командирського військово-польового пункту. Приєднуюсь.

Шикуємося. Тепле сонце приємно зігріває загорілі неголені обличчя військовослужбовців. У більшості моїх — немає навіть статутного головного убору. Місцевий командир добросовісно та з відчутною повагою пояснив етапи нашого від’їзду й зібрав пояснювальні записки з рапортами.

Місцевий бортовий «Урал» забрав мене з десятком солдатів для перевезення до військового складу зброї та боєприпасів. Прямуємо в інший бік лісу на великий пустир. Підбиту військову техніку, яка переміщена сюди з боїв, не охопити оком.

Ось ми вже й стоїмо в черзі до начальника складу. По сусідству ремонтують шасі великої вантажівки. Випадково важке колесо зіскакує з вісі тягача й швидко котиться вниз на склад відпрацьованих танкових гільз. Ремонтники голосно кричать молодому солдату внизу складу. Він ледве встигає відскочити в останню мить від важкого колеса, яке з неймовірною силою вдаряється в склад й розкидає чималі гільзи з голосним дзвоном й кублами пилюки. Всі замовкли. Бідолаха мало не втратив життя на рівному місці. І не треба війни. Невтомна смерть постійно ходить поряд. Перепочинку їй немає ні вдень, ні вночі.