Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

Бійців, які відходили вдень, місцеві жителі у Георгіївці зустрічали і вітали — вони ще не знали, що українські військові вже повністю виходять з аеропорту і покидають цей район.

Частина бійців відступали на БТРі, зокрема поранені, інші — пішим ходом.

• Максим Музика, Андрій Пальваль, Сергій Потєхін «Савур-Могила. Військові щоденники»

31 серпня. Полон.Нас підняли на коліна. Забрали зброю. Відвели з дороги і посадили компактною купкою. Наказали зняти амуніцію, рюкзаки, рукавиці, шоломи, віддати телефони.

Я нарешті зміг їх нормально розгледіти. На виду було небагато, три-чотири чоловіки. Російська форма — цифра, кевларові шоломи, у всіх однакове обмундирування, російські автомати, російський акцент російської мови. Діють злагоджено, як армійський підрозділ. Ніяких нашивок і відзнак. Тільки білі пов’язки для швидкої ідентифікації. Вони виглядали, як «зелені чоловічки», яких навесні по телевізору показували.

Для мене сумнівів не було, що ми маємо справу з росіянами, і це не добровольці, що надивились Кисельова, а професійні військові.

Але якби сумніви і були, то їхній головний розвіяв їх остаточно. Це був хлопець років 25-ти, той, який стріляв у мене поруч із головою. Зараз він підійшов, було видно, що його вже відпустив бойовий стан і зараз він був на адреналіновому підйомі. Може, тому він був такий відвертий і не проти поговорити... Звали його Алєксєй (не впевнений на 100%, але так мені запам’яталося, тому буде Алєксєєм).

Поки нас розпаковували, ми перекидалися фразами. Порядок може бути інший, тут я спробую передати сенс того, що запам’яталося.

— Я чотири з половиною в спецназі, — хрін знає, в якому, я підозрюю, що мався на увазі спецназ ВДВ, а не міліцейський «Беркут». — Я із ... (не запам’ятав, а брехати не хочу, чи то Твер, чи Пенза, чи Архангельськ). — А ви звідки?

— Із Харкова більшість.

— .................

— Що ж ви творите, брати-слов’яни, що ж ви Донецьк бомбите? — підійшов інший спецназівець.

— Не вірте телевізору.

— Я телевізор не дивлюся, у мене є щоденні зведення.

— .......................

— О, дивись, зелені ракети. Звідки вони знають про них? Це вночі ви стріляли?

— Ні, ми намагалися вас обійти.

— .......................

— Це що таке? — знайшовши у одного із наших брелок «дякую тобі, Боже, що я не москаль».

— Сувенір, у Києві купив.

— Взагалі, що за дитсадок — оце ваше «Путін х...ло», як це розуміти?

Як діти, — хотілося їм сказати, що це не дитсадок, а кров чоловіків, сльози жінок і розірвана країна (але не знайшлись на той момент правильні слова).

— А це що за шеврон. Хее ееН Пее. Це що таке?

— Громадська організація. Харківський народний полк.

— А... громадська організація... — зі згасаючим інтересом.

— ..............

— О, глянь. Новенькі автомати. Дивися, у них бронебійні патрони. О, це хороший кулемет, треба собі залишити, не віддавай. Форма натівська, шоломи...

— Це вас НАТО одягнуло? — вже звертаючись до нас.

— Волонтери, що знайшли в секонді, те і підігнали. А так хоч у джинсах воюй.

— .....................

— Мужики, як до цього дійшло? Ви, російські солдати, берете в полон українських солдат? Ставите на коліна солдат, офіцера української армії? — це був «Сокіл».

— Ми вам припинимо війну, — ага, а хто її розпочав?

— Ваші обстрілювали Ростовську область.

— Ні, ми були на висоті і бачили, як ви нас обстрілюєте з території Росії.

— Що з нами далі буде?

— Передамо вас до ФСБ, — в той момент я думав, що вони мають на увазі ФСБ у РФ, але, як потім з’ясувалось, передавати нас збиралися ФСБ в «днр» — я собі уявив, як ставлю фсбешнику в Ростовській області питання із розряду «wtf я тут роблю?»

— .................

— Я сказав, що я доброволець, бо хоч і закликали, я тут зі своєї волі.

— Не зрозумів? — насторожився спецназівець.

— Це обов’язок громадянина — захищати свою країну.

— Від кого? — здивовано.

— Від тих, хто в неї прийшов зі зброєю. Скажи, будь ласка, а що російська армія робить на території України?

— Ну, Путін же вам сказав, що якщо не відстанете від Донецька до 20 серпня, то він уведе війська.

Він навіть не намагався сказати щось на кшталт «нас-тут-нема», рівень відвертості зашкалював настільки, наче ми вже були списані з рахунку.

• Віктор Чернієнко «Щоденник військового лікаря»

Довга дорога додому

Світає. Вітряно. Ранковий холод сильно освіжає. Підкинув іще дров у багаття. Зігрів чайник. Снідати немає чим. Заварив чорного чаю. Сонце освітлює місцевість першими східними променями. Сонні солдати з нічного наряду повільно повертаються до своїх наметів. За туманом нікого не видно.