Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

Ці сухпайки є справжнім делікатесом. Шоколадки, горохові та рисові каші, енергетики в порошку. Плавлений сир і сало. Воно тут «Шпик» називається. Навіть є таблетка для швидкого розпалювання багаття. Раціон добряче відрізняється від нашого. Жаль, що його так мало в нас. Треба було вчора краще постаратись, щоб сьогодні не мучитись з голоду. Вбивай, щоб жити. По-іншому тут не працює.

Зараз можна відносно спокійно ходити по полю. Настав час для найважчої справи. Усі збирають рештки наших загиблих. Розстелили брезент на траві й складають туди тіла або те, що від них залишилось.

Поряд пожежна машина. Пряме влучання і велика дірка. Півмашини згоріло. Поряд розкидані вибухом руки і ноги. На це не можливо спокійно дивитися. На це взагалі не треба дивитись. Байдуже, що за нами спостерігає ворог. Уже немає ніякого страху. Нехай стріляє. Усім начхати.

Хтось зі штурмовиків тягне ногу «Тура». Він плаче, як немовля. Я його розумію. «Утьос», «Череп», «Варг», «Берег», «Сократ» — десь там, далеко в полі. Навіть не видно звідси. Туди ніхто не йде. Там позиції ворога.

Трава дуже зелена. Найзеленіша в моєму житті. Красива природа. І соняшники. Бісові соняшники! Ненавиджу вас ще більше, ніж цих росіян. Ці «соняшники» стріляли в нас. Ці соняшники й ховали під собою ворожі трупи. Від вибухів тіла наших бійців також залітали в ці соняхи. Тепер вони там перемішані. Чортові соняхи. Ви уявляєте собі смерть? Вона з косою? Це неправда. Смерть ходить зі стеблом соняха.

Вантажівки з мінометами. Повністю згоріли. Ще димлять. Навколо обгорілі тіла. У повітрі носиться запах горілої людської плоті. Його нічим не передати. Хлопці лежать хто горілиць, хто долілиць. Одягу немає. Увесь вигорів. Тільки розкриті роти дивляться в небо. Саме з них вилетіли душі. Як я можу на таке спокійно дивитися? Не знаю. Уже стільки всякого побачив за останній тиждень, що психіка просто відключилась. Єдина емоція, що панує, — злість. Злість за те, що опинилися в такій ситуації. За нашу безпорадність. Ні, я не кажу, що ми безхребетні. Учора ми зробили неможливе. Показали, що інженери, студенти, підприємці та інші добровольці за будь-яких обставин можуть протистояти професійній армії. Вони ніхто проти нас. Вони беруть кількістю. Якби сили були рівні, то зараз я б ходив поміж їхніх трупів.

Я, нікчемний я, що не зміг ніяк урятувати «Утьоса» і решту хлопців. Хто я такий, щоб думати зараз про те, як вони померли? Вони померли в агонії. У пекельній агонії. Вогонь випалив усе. Вогонь усюди. І соняшники...

На траві лежить наш «донбасівець». Я його знаю. Це — «Нацик». Деколи бачились із ним під час нічних чергувань на станції. Він добре організовував оборону. Але зараз уже і його час прийшов. Дивиться в небо. Очі розплющені. Волосся трохи сивувате. Форма майже зливається з травою. Здалеку важко помітити. Лице спокійне. Бездиханне. За ним лежить ще один.

Не витримую й падаю на коліна. Це — «Лисий». Як так?! Друже, вчора я бачив, як ти курив спокійно сигарету. А зараз уже лежиш на цій безбожній землі. На цьому пекельному полі розваг. Ти ж був такий люб’язний зі мною та «Амбалом». Постійно ділився всілякими солодощами. Казав, що то тобі «брат с Севера» прислав. Завжди можна було звернутися за порадою. А в кінці завжди сміялися. Не грайся! Засмійся! У тебе це легко виходило. Ну ж бо! Давай! Боже! Як ти помер, друже?

Обдивляюся тіло, але марно. Не можу знайти жодної рани. Жодного сліду крові. Що сталося? Як ти помер? Чуєш?! Я тебе питаю! Як ти помер?

Уже нічого не бачу крізь свої очі. Мокрі. Я тепер як той штурмовик, що ніс свого командира.

Який ти важкий, «Лисий». Як камінь. Чому я не можу тебе взяти і понести? Чому ти такий важкий? Що з тобою сталося? Тебе нашпигували залізом? Га? Чому мовчиш? Розмовляй зі мною!

Протягую декілька метрів. Усе. Сил більше немає. Ні моральних, ні фізичних.

— Друже, допоможи мені дотягнути тіло, бо сам не можу.

— Давай спробуємо.

Навіть удвох ледве його дотягуємо. Тут розстелений великий брезент. На ньому складені всі, кого вдалося знайти. Десятки тіл.

Небо знову розвергається.

Швидко біжу в підвал. Зараз тут людей не так багато як учора. Декілька бійців. Та господарі будинку. Дід з бабою. Поруч сидять «Масяня» і «Строітєль» з перемотаною головою.

— Ой, хлопці. Що ж воно буде. Повбивають вас...

— Та не повбивають. Усе добре буде. Ми вчора їм надавали по зубах. Дамо й сьогодні.

— Якби ж твої слова, та й Богові у вуха. Молимося за вас.

— А чий то будинок двоповерховий на кінці?