Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

• Роман Зіненко «Іловайський щоденник»

30 серпня 2014 року. Прорубавши невеликий прохід всередину заростей, занесли туди носилки з Костею та Олегом, а також розчистили місце для інших. Вхід у наше сховище заклали гілками, що наламали в заростях. Зовні ніщо не виказувало нашої присутності. Вирішили залишатися в цьому місці до настання ночі. Виснажлива ніч, почуття спраги й голоду сприяли міцному сну. Промені сонця, що сходило над горизонтом, пробивалися крізь зарості й зігрівали нас після холодної ночі. По обіді стало зовсім спекотно, та густе листя прикривало нас від палючого сонця. Увесь день провели в спокої та відпочинку. Розуміли, що чекає чергова важка ніч і треба набратися сил. Мобільний зв’язок майже зник. Навіть мій «лайф» перестав подавати ознаки життя. Досить стійкий сигнал був лише у МТС. Мобільні телефони майже повністю розрядилися. Десантник Олег згадав, що у нього з собою є повністю заряджений й вимкнений аварійний мобільний телефон. Це було дуже до речі. Я тоді для себе відзначив далекоглядність спецназівця, і згодом завжди носив з собою в розгрузці такий же заряджений та вимкнений телефон для екстрених ситуацій.

Із вхідних повідомлень ми дізналися, що на пошуки нашої групи вирушила група розвідників, які обшукують всі «зеленки» й околиці населених пунктів. Жевріла надія на те, що нас все-таки знайдуть. Водночас приходили повідомлення, що всім бійцям слід рухатися до лікарні Комсомольського. Ми не повністю довіряли всім вхідним повідомленням і, як з’ясувалося пізніше, мали рацію.

Часу до заходу у нас було більш ніж достатньо, і це дало можливість нам ближче познайомитися один з одним. Останні кілька годин зблизили нас сильніше, аніж роки дружби з деякими людьми. Пробачте за каламбур, та, варячись в одному котлі, нам нічого було приховувати один від одного. Саме тоді Олег розповів нам такі подробиці, які викликали в мене повагу до деяких представників керівництва нашого угруповання під Іловайськом. Ми розмовляли на тему, хто і де перебував під час операції.

У самому місті представників ЗСУ було зовсім мало, а про те, що поруч з нами знаходяться елітні частини спецназу, ми взагалі не чули. Небалакучому Олегу довелося нам пояснити, що вони не були в місті. Їм поставили завдання вивести з оточення певну групу людей, але коли вони ді­сталися до них, то ті відмовилися покинути угруповання й заявили, що виходитимуть тільки разом з усіма підрозділами. Спецназу не можна було повертатися без цих людей, і тому десантники залишилися разом з ними та теж виходили «зеленим коридором» разом з усіма. Багато хто з цих хлопців загинули. Олегу відносно пощастило. Не знаю, наскільки достовірна його розповідь, але брехати нам йому не було сенсу. Тепер щоразу, коли я чую ті чи інші звинувачення в боягузтві керівної ланки угруповання під Іловайськом, то цілком впевнений, що це брехня. Я багато чого не знаю і не стверджую, що знаю істину в останній інстанції, але розповідь Олега викликає у мене повагу до вищих офіцерів штабу Хомчака. Це всього лиш моя особиста суб’єктивна думка.

Скориставшись зарядженим телефоном та карткою МТС, нам вдалося за допомогою смс-повідомлень знову зв’язатися з друзями з Дніпропетровська. Всіх, кого підняли на наші пошуки, цікавило наше місцезнаходження, але ми досі не могли точно вказати, де саме перебуваємо. Жодної прив’язки до місцевості не було. «Зеленка» серед полів. За кілька кілометрів на південний схід від нас побачили перед світанком вогні великого населеного пункту. Найпевніше, це було Комсомольське. Нам настійно рекомендували якомога швидше пересуватися туди й пові­домляли, що пошукові групи розвідників висунулися на наші пошуки.

Очищаючи травою від залишків тканин головного мозку свій автомат, я намагався аналізувати вхідні повідом­лення на мій телефон. Пересуватися швидше... Мабуть, ті, хто нам тоді це писав, не враховували деяких обставин. Ні про яке швидке пересування не могло бути й мови. За минулу ніч ми подолали не більше чотирьох кілометрів. Якщо враховувати, що доводилося постійно повертатися за другими носилками, то для нас ці чотири кілометри перетворилися на вісім. Олегу Бірюку та Ігорю Калініченку, що майже весь шлях подолали самостійно на колінах, це теж здалося марафоном. Як втім, і іншим пораненим.

Відпочивши з півгодини, ми вирішили, що у нас про запас ще є кілька годин темряви, і ми можемо далі пройти у бік Комсомольського. За посадкою було велике переоране поле, за яким виднілася наступна посадка. Вогні селища здавалися зовсім поруч і кожна «зеленка», яку ми бачили перед собою, теж здавалася останнім рубежем перед селом. Лишилося зовсім трохи, і ми вирішили зробити ще один ривок. Гоша та Якут лишилися на місці чекати Прапора. Ми пообіцяли повернутися за ними після того, як перейдемо поле. Згодом вони зізналися, що вже не розраховували на те, що ми повернемося. Взявшись за носилки, ми пішли через цю ріллю, яка тоді здавалася мені безкінечною. Протилежний кінець поля був наче зовсім близько, та дістатися туди здавалося нереальним. Згаявши ще близько години, ми все ж таки подолали цей шлях і знесилені звалилися в низині, оточеній деревами. Було так холодно, що ми знехтували усіма застережними заходами й розпалили невелике багаття, щоб зігрітися. Трохи зігрівшись, ми зі Сталкером пішли знову через поле за Олегом та Ігорем.