Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

• Віктор Чернієнко «Щоденник військового лікаря»

Молитва перед останнім довгим переходом

День повільно спливає. Нелюдський голод зводить із розуму.

З’явилася мережа зв’язку. Увечері дивом удалося зв’язатись зі своїми. Уже годину близькі знають, що не всі загинули, і мають надію на повернення своїх синів. Проте не всіх.

Отже, удалося тимчасово виявити мережу українського оператора та передати кілька слів про живих із нашої розбитої роти. На всіх маємо всього два мобільники з рештками заряду. Надія більше на те, що вони — старої моделі й мають потужніші елементи живлення. Розмовляємо по хвилині. Ні слова — хто це, ні звуку — про місце перебування. Ефір прослуховується. Хто вже поспілкувався з рідними — так зрадів, ніби повернувся до нормального життя. Сльози на очах. Мої ж рідні ще довго взагалі не знатимуть, що я — на війні. Це необхідно, щоб берегти чутливе серце моєї неньки...

Розмірковую. Пішов ось уже четвертий рік перебування в армії. Як би там не йшли справи, раніше я завжди відповідав своїм рідним: у мене все гаразд. А коли зібрався на війну — то взагалі нікому ні слова. І зараз теж не маю морального права їх травмувати важкими новинами. А як би мав їх повідомити, що їду на передову? Ось так уже й місяць за плечима під Іловайськом. Дуже шкода свою роту. Шкода багатьох загиблих побратимів. Ворог підло розбив нас ущент саме на День Незалежності...

До сьогодні, чотири доби поспіль, ті, хто вижив, вважалися загиблими. Чимало наших також узяли в полон у бою. Довго не могли знайти жодного зв’язку. Проте на війні навіть ці чотири дні — це надто довго, як на одне життя, й важко, як на одну людину. Немає зв’язку — значить, немає достовірної інформації, злагодженості й жодної орієнтації у важких воєнних діях. Противник, щойно увійшовши, хутко позбивав усі вежі українського оператора. Військові пункти зв’язку також атаковані одними з перших. Командир нашої знаменитої 51-ї бригади загинув у бою, не вийшовши з важкого оточення. Ротний — безвісти пропав. Заступників так і не бачили з часу розгрому нашого військового формування. Уже добу ніяк не вдається вийти з засохлого озера. Пройшли важких 35 кілометрів окупованої території, утративши в русі ще більше товаришів по службі. Зайняли днювальну позицію в бетонованому котловані, не відаючи, що за п’ятдесят метрів від нас, усього через кілька годин розміститься вогнева точка регулярних військ противника. Уміло обкопавшись, вони мають постійну підтримку й контрольний зв’язок. Час від часу й далі продовжують усліпу «чистити» кулеметними чергами лісосмугу та соняшникове поле.

Наші друзі передали, що в західній частині країни почалася паніка й численні протести людей через дезінформацію про реальні події під Іловайськом. Ніхто не надає їм чітких відповідей. Телебачення виголошує постійні реляції про перемоги, тоді як насправді ми без підтримки повністю розбиті, як і багато інших військових формувань. Госпіталі в центрі та на сході України вщерть заповнені неймовірною кількістю свіжопоранених та скалічених військових, що надійшли за останні кілька днів. В усіх регіонах дуже часто проходять похорони загиблих молодих воїнів. Лише від деяких поранених у шпиталях рідним удавалося почути, що ворог при підтримці своєї далекобійної артилерії із закордонних областей увів цілий армійський корпус під Донецьк і розгромив наші сили. Кажуть, що скоріше за все підмоги нам теж не буде — не встигають зібрати необхідні сили та ресурси. Пошукові роботи загиблих так і не почались. Занадто вже гаряче тепер на сході. Незрозуміла ситуація шокує і вводить і нас у ступор. Тепер зрозуміло, чому ми зовсім не знаходимо українських блокпостів та наших військових формувань і чому вже майже тиждень воюють не найманці-сепаратисти, а переважно регулярні військові частини армії окупанта.

Мені також удалося хвилину поговорити зі своїм служивим товаришем зі столиці. Там знають трохи більше про нашу складну ситуацію. Сумно сказав упалим голосом, що від столичного начальства надійшов буцімто наказ — живих із котла не виводити. Тому допомога по нас не прийде. Сподіватися не варто.

Що ж — тут ми самі. В Іловайському котлі. Де саме зараз лінія зіткнення — незрозуміло. Кругом хаос і розруха. Спробували знову вийти на мобільний зв’язок до ймовірно найближчого українського військового добровольчого формування — батальйону спеціального призначення. Треба запитати хоч у них, як нам бути далі. Випало вести розмову мені. Рада коротка. Спілкувався з досить поважним, проте бувалим у війні начальником. Чіткі зрозумілі фрази гарною українською мовою. І дійсно — сюди, в такі небезпечні території, за нами ніхто не піде. Необхідно самим пробувати прориватися двадцять кілометрів уночі, через територію окупації до далекого села Комсомольське. Нікому нічого не повідомляти про своє пересування, щоб нас не запеленгували ворожі розвідники. Також на шляху є численні мінування — тут уже як пощастить. Спробувати йти лісосмугами та полями уздовж залізниці маріупольським напрямком. Усі колії точно прострілюються ворогом — перевірено. Цю дорогу вже півтижня контролює окупант. Ні в якому разі не заходити в населені пункти! Пересуватися максимально тихо й швидко. Без жодного привалу. У бій ні в якому разі не вступати. Наразі сили дуже нерівні. Якщо дійдемо, то умовною попередньою точкою зустрічі буде місце перетину невеличкої річки зі старим залізничним мостом. Зустріч під мостом перед високими териконами. Можливо, вранці там стоятиме їхній «Урал» для поранених. Це також залежатиме від того, чи візьме до ранку окупант і це село, яке і досі перебуває в зоні великих тяжких боїв. Виходити — пізно ввечері, як смеркне. На цей кидок — лише одна ніч. Я, звичайно ж, коротко пояснив йому, що більшість людей — украй виснажені довгим голодуванням. Надії дійти живими у більшості бійців — практично немає. Але — дай-то, Боже!