Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

Нарешті до флангу помалу згруповуються бійці. Нас стає вже більше. Упевненість переважує страх на шальках терезів. Тепер я удвічі готовий до бою. До бою, якого не буде?

— Хлопці! На правому фланзі захопили два танки! І полонених узяли. «Яцик» передав по рації.

— Это все прелестно. Но останавливаться нельзя. Враг рядом. Не теряйте бдительность. Могут ударить в любую секунду.

— «Піаніст»! Пішли глянемо на танк, який підбили?

— Та чого ти кричиш?

— Шо?

— А не вб`ють нас там?

— Та ось там уже наші риються. Пішли!

— Ну, давай!

Великий бородань «Бугор». Як може з цього вулкана гумору й тер­пимости вивергатися стільки мужності? Не простої — фено­менальної. Саме в потрібному місці, саме в потрібний момент. Може до крові зціпити зуби й робити те, що в даний час називається «героїзм». Ось так. Пішов і підбив два танки. Глухий. Це ж треба. Я йду з ходячою легендою серед гранатомет­ників.

Ось він. Наш трофей. Тільки щось ціленьким виглядає. Усередині нікого немає. Навколо валяється багато сухих пайків у картонних коробках.

— «Сухпай России».

— Кацапи?

— Еге ж. Значить ми вже не з сєпарами воюємо. Це вже регулярна армія.

— Ти серйозно?

— Та на, сам почитай.

Так. Усе так. На пачці написано «Сухпай России». От же ж. Аж трошки лячно. Усе літо воювали з сепаратистами. Серед них дуже мало професійних воєнних. Та й із дисципліною не дуже. Це відчувається в бою. А тут російська армія. Зовсім інший стиль. Усе чітко й швидко. Аж не віриться, що ми змогли дати відсіч такій армаді. Тільки якою ціною? Скільки ж хлопців наших загинуло...

Мене накриває туга. Це жахливо. Сьогодні найчорніший день в історії батальйону «Донбас».

«”Усач”, вы где? “Лермонтов” говорит».

«Мы выдвинулись за километр от вашего фланга. Уничтожили одну машину десанта и личный состав. Здесь есть пленные и бронетранспортер на ходу. Мы возвращаемся».

«Плюс».

Усі роззявили роти. Як йому це вдалося? З ним ще й кулеметник «Сет». Удвох зробити таке. Ще й полонених узяли. Я не можу повірити в таку силу духу. «Усач» дуже змінився. У нашому взводі він був самітником. Та ще й спав постійно голий. Через подібні вибрики — спав окремо. За все літо нічим серйозним не вирізнявся. Але тут... От правду кажуть, що на справжні подвиги здатні зовсім непримітні люди. І що жорстокіший бій, то сильніші герої виходять з нього.

«Говорит “Камаз”. Нужны еще люди, чтобы помочь пленного донести».

«Камаз» та «Амбал» уже там? Коли встигли? Треба мерщій бігти до них. Зустрічаю їх на половині шляху назад.

— Держи его с другой стороны.

— Хто це?

— Десантник кацапский. Контрактник. Мы взяли его документы.

Ледве дихає. Поранений у руку. На вигляд має до двадцяти років. Ще молодший за мене. Позаду видніється димок від підбитої техніки.

Заносимо десантника у двоповерховий будинок. На кухні, на сходах, у коридорі, у кімнатах — бійці всюди. Біля входу стоїть солдат не в нашій формі. Приємно балакає з усіма.

— А хто це?

— Пленный.

Нічого собі. Почувається досить вільно. Теревенить. Курить сигарети. Як у себе вдома. Давати цій погані такі привілеї? З глузду з’їхали?

Після численних успішних атак росіяни запросили перемир’я. Хочуть забрати вбитих і поранених. Так-так. Це не мариво. Ми це змогли. Російська армія просить перемир’я в сотні добровольців. Бояться, паскудні пси. Не такі вони страшні, як ми думали. Та й полонені не страшні. Не малюйте ілюзій. Дійте за ситуацією. Заставляйте ворога боятися! Повірте, немає страшнішої зброї за мотивацію. Найстрашнішого демона можна здолати відважністю. Це поняття нікуди не зникло. Не загубилося в тисячах написаних книжок про героїв. Цей дух живе. Тут. Серед нас.

— Короче! Я взял нам кацапскую разгрузку. Взял оружие. Будем выходить сегодня.

— Коли?

— Ночью!

— Ми ж нічого не знаємо. Навколо ворог. Куди ми попремось?

— Да не сцыте! Я местный! Знаю все здешние дороги. Выберемся!

Що тут скажеш? Навіть зеленого уявлення не маю, де ми є. Ситуація така, що залишається тільки покластись на «Камазовий» досвід.

— Еще где-то один танк гуляет.

— Так. Двигун постійно гуде.

— Надо бы прихлопнуть дебила! Кацапы уже и так пересрали, что мы их всю засаду спалили.

— Та залиш ти його, «Камаз»! Зараз перемир’я.

— Ты шо ссышь? Надо уничтожить этого п****а!

— Та я не сперечаюсь. Тільки не зараз же.

— Ты с нами?

— Ні. Я побуду тут.

— Как хочешь! Иди тогда отнеси оружие в машину. А мы с «Амбалом» пойдем собирать группу.