Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

— Та «Град», напевно. Або «Ураган». Снарядів п’ять-шість за раз упало.

— Ще б на триста метрів ближче, і в нас би влучило.

— Та не влучить. Якби вони хотіли, то давно вже попали. Граються з нами.

— Щось тут не те...

— Отож!

Колона зупинилася. Не вилажу з кузова. Не хочу потім на ходу застрибувати. За такого поспіху можуть і покинути.

Декілька мін падають поряд із колоною. Орієнтація у просторі зникла. Біжу, як п’яниця. Падаю. Перекочуюсь. Не можу стати на ноги.

Хаотичний забіг веде в якесь подвір’я. Пощастило, що тут ще й підвал є. Але він не вмістить наплив натовпу. Комусь доведеться зустрітися віч-на-віч з небезпекою.

Вибух! У нас летять осколки. Вибух! Осколки! Вибух! Уже не розумію, живий я чи мене розчавили тут.

— Покинуть зону обстрела! Быстро! Быстро! Быстро!

Командує «ВДВ». Командир роти охорони.

Обстріл на якусь мить вщухає. Появилося «вікно» для втечі. Весь підвал бурхливим пото­ком рветься до машин. Це схоже на забіг. Смертельний забіг. Відштовхують одне одного. Шпортаються. Падають. Нікого не підіймають. Головне — донести свою задницю в машину. Перед лицем смерті людина часто стає закінченим егоїстом.

— Давайте, мои маленькие ублюдки! Быстро запрыгивайте! Мы должны, б***ь, догнать наших!

«Камаз» біжить. Командує й одночасно докурює сигарету. Цезар! Якщо б була необхідність стріляти, то він ще й стріляв би. Унікальна людина цей «Камаз».

Вітер, виснаження, жага вирватись звідси — усе це настільки переповнює мене зараз, що ладен вистрибнути на небо.

— «Піаніст»! Як вирвемось, то я тобі поставлю стільки піц, скільки зможеш з’їсти!

— Тоді з мене баня!

— Домовились!

Швидкість дуже велика. Двигун так напружено гарчить, що зараз вистрибне з машини й побіжить сам. Вантажівку струшує в різні боки.

Дивний свист. Що це таке? На двигун не схоже. Може, щось у машині зламалось? А може...

— «Амбал»! Кулі свистять чи що? Це стріляють?

— Стріляють! Ще й як!

Значить «Камаз» мав рацію. Завжди. Не дадуть нам по-хорошому виїхати.

«Амбал» швидко бере автомат. Стріляє по соняшниковому полю.

— «Піаніст»! Чого ти сидиш?! Дай мені ще магазин!

Мене й досі не відпускає те, що ми опинились у такому лайні. А залишалось не так багато для щастя... Беру магазин і подаю «Амбалу». Вистрілює його за декілька секунд. Поливає кулями. Поливає ці довбані соняшники. Так-так. Там бігають вороги. Як польові миші. Підступні боягузи! Підлота одна! Що зі мною коїться? Чому не можу взяти себе в руки?

— «Піаніст»! Магазин! Магазин давай! Не спи!

— Тримай!

Кулі рояться над головою. Чорт би це все побрав! Що там відбувається? Я чув раніше такий крик. Так. Це агонія. Смерть уже тримає когось за плече.

— Це ж «Утьосова» машина! «Піаніст»! Дивись!

Треба підводитись! Що там з «Утьосом»?

Не можу повірити своїм очам. «ЗІЛ» палає. Вогонь вилизує кожен сантиметр металу. Машина шипить від жару. Кабіна горить. Кузов також горить. Два попадання. Невже їх уже немає? Вони повинні були кудись вистрибнути. «Утьос»! «Череп»! «Берег»! «Варг»! «Сократ»! Ви ж ще живі!!!

Водійські двері відчинені. Від них повзе обвуглене тіло у вогні. Одягу вже немає. Немає нічого. Тільки палаючий силует. Хто це? «Череп» чи «Утьос»?

— «Утьос»!!!!

Чому я йому кричу? Чому він не кричить? Я не вірю! Це не їхня машина. У когось, мабуть, така ж сама. Це просто збіг.

— «Піаніст»! Обережно!

Мною кидає по кузову. Вийти можливості немає. Кулі літають, як мухи біля мертвого тіла.

Машиною трусонуло добряче. Ледь не випав. Дороги немає. Дихати важко. Очі сльозяться. Величезні стовпи чорного диму підіймаються в небо. Утворюють стелю темряви над нами. Це наші машини. Наші бійці. З’єдналися воєдино. Спостерігають за нами. Дим підіймає їхні душі в небо. Сотні душ. Ви хочете дізнатись, як виглядає пекло? Я в ньому. І його не опишу. Ніхто не опише. Тут працює тільки страх. Не той, який ви відчуваєте кожного дня. Це первородний страх. Він відбирає дихання, мову, зір та взагалі все світосприйняття. Це як чорна діра. Відбирає все, не даючи нічого взамін. Мимовільно відчувши його, можна вмерти на місці.

Нас обганяє вантажівка взводу охорони. Уже закінчує маневр, але збоку влітає керована ракета. Машину вивертає назовні. Частини тіл, куски металу розлітаються в різні боки. Клапті життя зрошують поле смерті.

— Держитесь там!

«Камаз» щось буде робити.

— «Піаніст»! Ракета!

Пора прощатись із життям. Або стрибати геть... Ось ми й дочекалися виходу. Двері відчинені. Зроби крок назустріч! Прощавайте всі, кого я знав.