Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

...На БМП місця для нас не знайшлося. Бійці дуже щільно обліпили бойову машину. Потіснили бійців на МТЛБ, на якому було трохи вільного місця. Від джипа на дорогу вийшов командир другої роти батальйону «Донбас» Жак і крикнув:

— Назад по дорозі просуватися не можна! Там росіяни й засідка! Тепер тільки вперед, повз Новокатеринівку і далі на Комсомольське!

До цього з Жаком я не був особисто знайомий, і про те, що на дорозі перед Новокатеринівкою був саме він, я дізнався, коли через кілька тижнів ми зустрілися з ним у Дніпропетровську.

Я примостився на колінах на самому верху «мотолиги» біля Дениса. Позаду нас були відкриті два люки, кришки яких прикривали нам спини. Куму з Прапором не знайшлося місця на броні, і вони розмістилися на двох сидіннях в ЗУшці.

Згодом я тисячу разів подумки повертався до цього моменту і картав себе за те, що тоді ми сіли на броню цієї «мотолиги». Робив припущення, як могли б розвиватися події, якби ми пішли пішим порядком через «зеленку», але того, що сталося, вже не повернеш. Тоді у нас був командир, накази якого ніхто ніколи не обговорював. Самостійно приймати рішення ми навчилися трохи згодом, коли вже не було кому віддавати накази, й доводилося самим ставити собі завдання й реалізовувати їх.

У цей час ми перебували поза зоною обстрілу. Стрілянина та вибухи лунали десь збоку. Жак квапив механіків почати рух. Ден, переконавшись, що весь наш екіпаж сів на техніку, дав команду механіку слідувати за танком. Нашу невелику колону очолив позашляховик «Донбасу». За ним на деякій відстані рухався танк, наш МТЛБ та замикаюча БМП. Асфальтована дорога проходила між двох невисоких пагорбів, за якими ліворуч від дороги був великий пустир. Праворуч теж був пустир, який піднімався на якесь підвищення, схоже на схил терикону. Попереду за полем виднілися дахи приватних будинків Новокатеринівки.

Слідом за нами на відстані близько 70 метрів мчала БМП, на яку ми не змогли сісти після виходу з «халка». Бойова машина трохи зменшила швидкість перед поворотом, і я почув такий же гучний звук гарматного пострілу з тієї самої позиції, з якої хвилину тому стріляли по танку. В бойову машину піхоти праворуч по борту влетів снаряд. Потужний вибух розкидав з броні бійців у різні боки, тіла яких розліталися на висоту від трьох до п’яти метрів. Одно­часно з ними догори зметнулася башта БМП і, злетівши на кілька метрів вгору, впала на землю. Майже відразу після падіння башти пролунав другий, потужніший вибух. Швидше за все, здетонував боєкомплект бойової машини. З відкритого отвору, там, де раніше була башта БМП, вилетіло тіло одного з бійців екіпажу машини. Його викинуло з підбитої машини так, ніби невидима рука вирвала його з надр БМП й підкинула високо в повітря. Тіло, подібно ганчірковій ляльці, неприродно перевернулося в повітрі і, падаючи вниз, повисло на високовольтних дротах лінії електропередач.

Десь за Новокатеринівкою і в самому селищі гуркотіли вибухи й велася безперервна автоматична стрілянина. Відразу хотіли визначитися в групі, хто є старшим. Питали, чи є серед нас офіцери. Серед екіпажу МТЛБ був один офіцер, але він якось не надто активно взявся за організацію та планування подальших дій. Втім, спочатку цей офіцер брав участь в керівництві своїми бійцями, але потім нам довелося самоорганізовуватися, і вся відповідальність за прийняття рішень лягла на плечі Прапора. Бійців «Дніпра-1» серед всіх присутніх було вісім чоловік. Останнім розпорядженням полковника заступником командира взводу був призначений Прапор. Він і взявся організовувати наш загін. Кількох чоловіків з числа бійців 51-ї бригади відправили в дозор в глиб «зеленки» на розвідку. Відчепили від тягача й замаскували в «зеленці» ЗУшку. Саму «мотолигу» теж загнали глибше в «зеленку» й вирішили заглушити, щоб гуркіт двигуна не видавав нашого розташування. Командир тягача сказав:

— Якщо ми його заглушимо, то більше не заведемо.

І все-таки, було прийнято рішення далі рухатися пішки. Броньований тягач був занадто помітною мішенню та міг стати спільною могилою для всіх нас. Ніхто не знав, де ми знаходимося й куди йти далі. За останню годину ми стільки раз наражалися на замасковані укріплені позиції против­ника, що вже не знали, куди можна направити МТЛБ, щоб не потрапити в засідку.

Потрібен був зв’язок зі своїми побратимами, які ще, можливо, лишилися живими. Я виліз на броню і зняв з розгрузки свого загиблого друга радіостанцію, пістолет ПМ та його телефон. Оскільки ми були в такому становищі, що будь-якої миті могли зустріти смерть, то я вирішив повідомити дружині Дениса Юлі сумну звістку про його загибель. На щастя, я знав яким графічним кодом був захищений телефон Дена, і набрав номер Юлі. Мені треба було вперше в житті повідомити страшну новину людям, які ще навіть не підозрюють того, що більше не побачать свого рідного чоловіка й батька. Навколо тривав бій, і для того, щоб добирати слова, не було часу. Тим паче, що зв’язок був слабким та нестабільним.