Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

Радіостанція виявилася майже розрядженою. Ми встигли лише дізнатися від Фана, що він з групою наших бійців знаходиться десь в Новокатеринівці. Ходили чутки, що комбат та Вова Парасюк потрапили в полон.

У штабі батальйону намагалися дізнатися у нас наше місцезнаходження, але що ми могли повідомити? «Зеленка» серед полів за якимось селом. Те, що це Новокатеринівка, ми дізналися згодом. Збоку від нашої «зеленки» чисте поле. Метрів за триста від нас на полі стоїть спалена САУ. Що бачимо? Бачимо з одного боку село, а з іншого — десь далеко якийсь елеватор. У смс-повідомленнях знову настійно рекомендували виносити поранених на дорогу, а самим рухатися у бік Комсомольського. У цьому селищі розташовувалася нацгвардія, і там всіх очікують автомобілі Червоного Хреста. Нам писали про якісь досягнуті домовленості, про припинення стрілянини на деякий час, і що ми маємо встигнути за цей час вийти до Комсомольського. Ми лише наполовину довіряли цим повідомленням, бо чули, що продовжується робота артилерії з обох від нас напрямків, і ні про яке припинення вогню не може бути й мови.

• Ігор Михайлишин «Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону ‘‘Донбас’’»

29 серпня 2014 року. Червоносільське

— «Амбал»! Дивись, що в мене є.

— Ти — жук! Звідки це в тебе?

— Приберіг для такого моменту.

— Значить весь цей час ти ховав це. Жид!

— Сам ти жид! Тримай одну. Ця, до речі, моя улюблена. Можу хоч десяток з’їсти.

— У нашій ситуації будь-хто з’їсть десять.

«Амбал» розгортає обгортку і починає смакувати. Усе. Більше не втримаюсь. Та й навіщо чекати? Ніжний шоколад розтоплюється в роті. Давно не отримував такої насолоди. Усе навколо зупинилось. Кулі, снаряди. Крики і команди. Усього цього більше немає. Нічого більше не турбує. Є я і шоколад «Чайка». Божественно!

Нічний виїзд відмінили. Як «Камаз» і передбачав. Сказали просто: «Чекайте команду».

А зараз майже п’ята ранку. Сонця ще немає. Небо помалу світліє. Прохолодний вітер пронизує все тіло до кісток. Найкращий час для смерті... Так. Її вже зачекалися. Від нудьги рятує тільки ця шоколадка.

— А в тебе ще є?

— Одна залишилась. Давай притримаємо, коли приїдемо в Курахово. Тоді й відмітимо.

— Але ти й скритний. Ховати таке добро стільки часу. Не очікував такого...

— Але приємно ж?

— Не те слово. Ти «Камазу» давав?

— Він відмовився. Не гурман.

Міни і снаряди. Кулі та гранати. Усе це літає кожної ночі. Зі самісінького вечора і до ранку. Безперебійно. Дивна річ — досвід. Якби потрапив у це пекло з першого дня — не знаю, чи витримав би. Здурів би на голову або мене б просто вбили.

А зараз моє ставлення до конвеєрних обстрілів цілком нормалізувалось. Цей невідворотний факт війни зробився навіть обов’язковим. Коли покину це місце, то, напевне, буду нудьгувати за обстрілами. За п’янким гонінням смерті. За її постійними намаганнями познайомитись ближче.

Сьогодні ми плюємо в обличчя смерті. Нехай захлинеться нашою слиною. І що ви думаєте? Це працює. Зневажливе ставлення дає свої плоди. А саме тишу. Так. Зараз тиша. Перша більш-менш спокійна ніч.

«Камаз» і «Утьос» уже три рази прогрівали машину за ніч. Переймаються, щоб усе було справне і готове до виїзду.

А ми з «Амбалом» — обірванці. Недобиті, живучі створіння. Машину втратили. Гранатомет і автомати — також. Згорів весь одяг, документи та їжа. Фактично — «бомжі». Їдемо зараз на цивільній вантажівці. Зброя позичена. Одяг залізничний — дві сині теплі сорочки. З документів у мене тільки щоденник. Одне, що постійно залишається при мені, — пам’ять і навички.

— Коли вже поїдемо?

— Да, вы уже за***ли! «Когда-когда»... Не знаю я, когда по­едем! Сидите здесь и жрите свой шоколад!

«Камаз» так нічого й не навчився. Скільки вже минуло часу і розмов. Скільки разів ми його вмовляли і серйозно говорили про його «манери» командування. «Камаз» не міняється. «Дебилы, идиоты и п******ы... » Може, й не треба, щоб мінявся? Навіть складно уявити його без цього лексикону. «Камазівський» «шарм». Навіть командир дуже цінує цю його характерну рису.

Осколки летять з неба. Земля спалахує.

— «Градами», суки, начали крыть!

— «Камаз»! Ти точно не будеш шоколадку?

— Да иди ты нахер! Задолбал! Сказал уже, что не буду.

— А «Лєрмонтов» не виходив з тобою на зв’язок? Він таки не буде повертатися.

— Нет, не выходил. Да вряд ли он будет сюда приезжать. Их, наверное, отправили ночью в Многополье, чтобы дорогу держали.