Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

Керовану ракету добре видно. Готуйсь! Ось вона йде. Тільки щось повільно. Швидкість у неї мала. Але шансів ухилитися немає. Впритул наближається до нас і... ще мить...

...«Камаз» гальмує! Боляче б’юся об дошки. Як це боляче! Чому я чую біль? Я живий? Ракета з невдоволеним ревом про­літає повз. Падає в полі. Як «Камаз» зміг це? Він ж урятував нам життя...

Машину трясе так, що зараз перекинемось. Лежимо долі­лиць, щоб не вилетіти. Не видно, у кого стріляти. Чую тільки звуки жаху. Це вже не бій. Це довбаний розстріл! Цинічний, підлий розстріл! Скоро з’їду з глузду.

Машина різко гальмує. Усе? Ми застрягли? Звідки нас уб’ють тепер?

— Вылазьте, на***!

Поряд якісь будинки. Звідки вони появились? Ми ж були в полі.

— «Пианист», б***ь! Хочешь умереть? Вылазь, сука! Щас нас всех здесь при***рит!

Бійня. Вона не закінчилась. Вона тільки починається.

Це якийсь присілок. Лінією стоять сільські хатки. Біля будинку — бійці. Серед них багато поранених. Камуфляжі заляпані кров’ю. Панікують. Не знають, що робити. Обстріл не закінчується. Автомати, кулемети, керовані ракети, танки та артилерія — усе це стріляє тепер сюди. Ще не вистачає, щоб нас авіація обстрілювала. Давайте! Нумо! Хочемо повнометражний фільм.

Одна за одною прибувають уцілілі машини. Бійці вилітають з них і падають на землю. Біжать або повзуть до будинків. Хто як. Ніхто не може зрозуміти, звідки стріляють. Стріляють звідусіль. Лунає гучний вибух. У припаркований броньовик влітає ракета. Горить вивернутий назовні, як консерва. Трохи далі палає червона пожежна машина.

Міни натовпом просвистують по магістралі свого вектора.

Забігаю в підвал. Усе забито. Немає куди пройти.

— Раненого! Возьмите раненого!

— Давай его сюда!

Крізь натовп протискують кремезного бійця. Це «Стейнар» з другої штурмової. Великокаліберна куля потрапила йому в руку і перебила кістку. М’ясо, кров. Білий, як крейда. Рука неприродно звисає на сухожиллях. Зверху перетиснута джґутом. Поряд лежить наш повар. Йому відстрелили великий палець на руці.

Від великої кількості людей немає чим дихати. «Стейнарові» дуже погано. Майже непритомніє. Постійно щось бурмоче незрозуміле.

— Попустіть джґут... попустіть... боляче...

— Не можна. Тобі тільки що його попускали. Стечеш кров’ю.

— Боляче... будь ласка...

— Потерпи, друже. Потерпи...

Виходжу надвір. Лиця в усіх розгублені. Чого ти дивуєшся? Подивись на себе в дзеркало. Думаєш, ти краще виглядаєш?

— «Пианист»! Будь с раненными. Мы с «Амбалом» пойдем в разведку.

— Куди, «Камаз»? Я також іду.

— Сиди здесь!

«Лєрмонтов» живий. Проходить між рядами. Не сподівався його вже побачити. Вигляд має досить холоднокровний. Він як офіцер розуміє, що потрібно якнайшвидше діяти. Згаяна хвилина варта декількох життів.

Не можу повірити, що в такій глушині може бути такий чудовий будинок. Двоповерховий, з новим ремонтом. З великою стайнею. Усе муроване і закладене плиткою. Ремонти вищого класу. Фасад дорогий. Цікаво, хто тут живе?

На подвір’ї «Лєрмонтов» організовує оборонний фланг. Планування двору досить фортифіковане, щоб витримувати удари великих калібрів. Одразу все не згорить. Тут усі гранатометники і ще декілька бійців нашого батальйону.

— Внимательно следите за периметром! Мне доложили, что враг высадил пехоту. Она движется на нас. Человек пятьдесят или шестьдесят. Будем встречать их здесь. Посчитайтесь, пожалуйста. Надо посмотреть на количество.

— Дев’ятнадцять чоловік.

— Мало...

Я розумію, що це тільки один фланг у нашій круговій обороні. Лівий. Є ще правий. Там командує «Яцик». Ну і в центрі багато поранених. Але це взагалі не пояснює той факт, що зараз тут тільки дев’ятнадцять чоловік. Дев’ятнадцять довбаних бійців! У колоні було майже тисяча бійців. Безліч підрозділів. Не могли ж їх усіх розстріляти. Де решта?

Ховаються? Не хочуть воювати? Чи не можуть. Невже страх настільки полонив їх, що ладні віддати життя. Щоб відчути себе декілька годин у безпеці? Що ж за боягузи навколо? У ворога бо­ягузи не хочуть наступати. Наші боягузи бояться контрнаступів. Я тут боюсь зустрічати півсотні ворожої піхоти. Не сам, звісно, — з друзями. Але страху це не відбирає. Бій виграє та сторона, в якої менше боягузів.

За двоповерховим будинком стоїть перший підбитий танк. З правого боку — яр. Там ще танк. Цей уже знищений. Корпус горить. Від вибуху башту відірвало так, що вона валяється за десять метрів. Тепер аж до мене дійшло. Цей дивний космічний звук лунав звідси. Незрівнянний крик умираючого танка.