Раиса Иванченко: Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

Уся епоха радянської влади була спрямована на здійснення цієї мети. Коли ж наприкінці XX ст. Україна проголосила свою незалежну державність, розпочалася нова хвиля зусиль з боку значного загону російських політиків, щоб повернути Україну в лоно російської держави або ж прив’язати її до своїх потреб і проблем.

Антиукраїнські антидержавницькі виступи деяких сучасних російських політиків та ідеологів і нині, як і в період самодержавної Російської імперії, насамперед зараховують ранньосередньовічну державність українців, зокрема історію Київської Русі, що сформувалась із слов’янського і русино–кельтського етносів, до державності Московського царства. Вони замовчують той відомий факт, що Московський регіон від самого початку його входження до держави Київської Русі ніколи Руссю не називався, що лише згодом він перейняв назву подніпровської держави — Русь, тобто привласнив собі назву держави українців–русів. Міфологеми, що пливуть каламутним потоком із численних російських публікацій в останні роки, як пише видатний американський медієвіст Едвард Кенан, “опанували майже всіх росіян, хто схильний удаватися до історичних аргументів узагалі.” Пропаганда російського шовінізму чи патріотизму, “ізольованість від діалогу” тощо й пояснюють “дивовижну нездатність росіян… визнати вмотивованість претензій українців на власну національну ідентичність” [5] Кінан Едвард. Російські історичні міфи. — К. : Критика, 2001. — С. 36. . Цього автора вразила “ностальгія за Золотим Києвом” деяких сучасних російських публіцистів, серед них Солженіцина та йому подібних, що намагаються обґрунтувати ідею нероздільної єдності українців, білорусів і росіян, як це робилося ще в царській імперії. У такий спосіб вони прагнуть утвердити знову стару концепцію самодержавно–кріпосницьких ідеологів про економічну, політичну та культурну недолугість народів українського та білоруського, про їхню політичну неспроможність на державницьке існування без “старшого брата” — росіян і їхньої державницько–імперської диктатури.

Сучасна Росія, яка називає себе демократичною, не хоче примиритись із існуванням політично стабільної української держави, що може провадити власну політику у своїх інтересах. Адже сильна, стабільна Україна спроможна змінити всю геополітичну ситуацію в Європі, особливо в східній її частині та в Причорномор’ї. Як і колись, так і тепер це вкрай невигідно імперськи налаштованим російським політикам, котрі поставили за мету відновити свою “ліберальну імперію” (за численними висловлюваннями одного із сучасних політичних лідерів Анатолія Чубайса). І відновлюють її через застосування своїх енергетичних ресурсів і свого капіталу, встановлюють свій контроль, як слушно стверджують усі зарубіжні та й вітчизняні об’єктивні аналітики, над інформаційним простором пострадянських республік. Особливо посилився цей процес в останні роки, коли стала явно здійснюватись нова геополітична доктрина російського уряду — відновити вплив Росії на всьому східноєвропейському просторі, не вдаючись до воєнних дій. Гаряче дихання “ліберальної імперії”, яка прагне стати супердержавою, базується на теоретичних засадах, що вироблялись російськими ідеологами, передусім використовуючи фальшування історичних подій і фактів.

Тому російська преса переповнюється й донині негативними оцінками українських прагнень до зміцнення власної держави, використовує, як твердить сучасний російський історик О. Міллер, “иронический, а порой и издевательский тон”, особливо, коли використовує слова “самостійність” чи “незалежність”, створює негативний образ української політичної еліти і хвалиться: “… кто же, если не мы, прищемит хвост жовто–блакитной крысе” [6] Миллер А. Образ Украины и украинцев в российской прессе после распада СССР // Полис. — 1996. — №2.— С. 134. (Див.: Наше время. — 1992. — № 13–14).

Зараз існує чимало новітніх планів про розподіл і знищення української держави. Такі проекти створили В. Жириновський, К. Затулін, С. Караганов та інші російські політичні і державні діячі. Особливо плідно працює в цьому напрямку лідер лібералів В. Жириновський. Ще на початку 90–х він заявив: “Нам потрібна Росія в кордонах початку століття, чи хоча б в кордонах 1977 року. І ми її здобудемо без жодного пострілу”. А для цього, за його планом, потрібно позбавити всі колишні радянські республіки, що стали суверенними державами, енергоресурсів. Головна мета — “відтворення великої держави, “імперії зразка 1900 року” [7] Жириновский В. О собирательной роли России и молодых волках // Известия. — 1994. — 23 апреля (№ 77). .