Микола Аркас: Історія України-Русі. Том 3. Частина 1

Тим часом Дорошенко бачив, що народ неприязно ставився до того, що Правобічна Україна піддалася Туркам, і великими юрбами став переходити на Лівобічну; колись велелюдна, роскішна країна - ставала пустинею. То він і почав перемовлятися з Московським царем, щоб він тепер, коли Поляки вже зреклися України (а, виходить, що й Андрусівська умова не мала вже сили) поєднав Правобічну і Лівобічну Україну під своєю рукою. Уряд Московський охоче слухав його, але Самойлович боявся, щоб тоді, замість його, не став Гетьманом Дорошенко. Він і почав усяково підбурювати Московський уряд проти Дорошенка, і от у січні (январі) 1674 року бояринові Ромодановському звелено було, разом із Гетьманом Самойловичем, іти походом проти Дорошенка. 17-го березоля (марта) 1674 року Гетьман правобічний Ханенко віддав свою булаву Самойловичові, і Правобережні полковники, котрі були із ним під зверхністью Польщи, тепер проголосили своїм Гетьманом Самойловича. Дорошенко зостався сам один і наостанці ще раз покликав собі на підмогу Татар і Турків. У серпні (августі) вони насунули на Україну, як сарана, усе руйнуючи, а тут ще Ромодановський з Самойловичем наступали з-за Дніпра. Скрізь по-між людей і козаків чути було ремство на Дорошенка. Він бачив, що його мріям за самостійну Україну годі було справдитись; він бачив, що дальші заходи його за-для того тільки у-нівець знищать Правобічну Україну, і він, за-для спокою свого рідного краю, положив зректиса свого гетьманства. Він не хотів скласти булави перед поповичем, як він взивав Самойловича, а обернувся до Сірка. Сірко у кінці 1675 р. прийшов із Запорожцями на Україну. Тоді Дорошенко скликав раду у Чигирині і склав перед Запорожцями свої клейноди. Тоді саме слава про Сірка лунала од краю до краю по Україні, і от через що Турецький султан Мухамед IV, забравши під свою руку після Бучацької згоди усю Правобічну Україну, задумав винищити усе військо Запорожське і зруйнувати самий кіш. В-осени 1674-го року вирядив він з Константинополя 15.000 найкращих яничарів, звелів і Кримському ханові узяти своє військо і першого дня на Різдво облягти Січ та вирізати усіх Запорожців. На четвертий день Різдва о-півночі тихо підійшов Хан із 40.000 військом і 15.000 яничарів до Січі. Ніч була темна. За кілька верстов навколо Січі стояли вартові-Запорожці, нічого не сподіваючись. Турки тихо підкралися, повирізували їх, а одного зоставили і звеліли провести їх у Січ. Той повів їх крізь одчиняну хвіртку у саму Січ. Яничари раптом сунули у ту хвіртку і так натовпились на Січовому майдані і по-між курінями, що навіть не можна було й руки підняти; так стислися, - каже літописець - як у церкві. А Хан тим часом густо обліг Січ, щоб не пустити ні одного Запорожця живого. На той час у одному куріні прокинувся козак Шевчик і, відсунувши кватирку, хотів подивитись, чи скоро світатиме. Коли побачив він несчисленний натовп Турків, по тихенько збудив курінного отамана і товариство. Усі схопили зброю і, відсунувши вікна, почали густо стріляти з рушниць по Турках. По других курінях почули ту стрільбу, попрокидалося козацтво і теж почало стріляти. Як вже багато яничарів було вибито, Запорожці гукнули: „до ручного бою!" і, вискочивши з курінів, кинулися добивати недобитків. Почало вже світати, як вони кінчали Турків. Окрім 13.500 убитих яничар, досталося до рук Запорожців 150 чоловік бранців, а серед них і 4 аги (начальники); за них Хан прислав великий викуп, і їх пущено. Сам Хан, побачивши таке лихо, утік з усим своїм військом у Крим. У сій завірюсі Запорожців було вбито всього 50 чоловіка і поранено щось з 80. Не подарував Сірко сього похода Татарам, і на другий год літом із військом своїм через Сіваш уступив у Крим, щоб „нещадно струснути увесь Крим". І справді, струснув. Поділившись на кілька ватаг, Запорожці на своїх „вітроногих" конях зненацька наскочили на кримські села і городи, пускаючи усе з вогнем і рубаючи мечем. Такою фугою промчали вони по городах Козлову, Карассу, і опинилися у самій столиці ханській Бахчисараї. Хан Селім-Ґірей ледве встиг утікти в гори, а Сірко, поруйнувавши Крим, вернувся знов на Січ.

Переказують, що перед походом сим Мухамед IV прислав на Запорожжя такий лист: „Султан Мухамед IV Запорожським козакам. Я, Султан Мухамед, брат сонця і місяця, онук і намісник Божий, державець царств - Македонського, Вавилонського, Єрусалимського, Великого і Малого Єгипту, Царь над Царями, державець над державцями, надзвичайний лицарь, ніким непоборимий вояка, невступний оборонець гробу Ісуса Христа, пестун самого Бога, надія і утіха мусульманів, острах і великий оборонець христіянів, наказую вам, запорожські козаки, з доброї волі піддайтеся міні без суперечки і мене вашими наскоками не беріться турбувати. Султан турецький Мухамед IV". На сей лист Запорожці одписали йому так: „Запорожські козаки Турецькому султанові. Ти шайтан Турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого Луципера секретарь. Який ти в'чорта лицарь? Не будеш ти годен синів христіянських під собою мати. Твого війська ми не боїмось, землею і водою битимемось із тобою. Вавилонський ти кухарь, Македонський колесник, Єрусалимський броварник, Олександрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинарь, армянська свиня, Татарський сагайдак, Каменецький кат, Подолянський злодіяка, самого гаспида онук і усього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень. Числа не знаємо, бо каляндаря не маємо; місяць у небі, рік у книзі, а день такий у нас, як і у вас, - поцілуй за се ось куди нас… Кошовий отаман Іван Сірко з отоманнею і зо всім старшим і меншим Дніпро-низовим війська Запорожського товариством". Сі листи може й вигадані, але вигадані дуже влучно.