Микола Аркас - Історія України-Русі. Том 3. Частина 1

У 1730 році через Україну і Київ проїздив, вертаючись з Єрусалиму, ігумен Московського манастиря, Суханов. Йому дуже не вподобались церковні порядки і служба на Україні, і він написав донос у Синод. Він писав в ньому, що у Палестині і Греції бачив він багато обрядів у службі Божій і звичаїв по манастирях, котрі йому дуже не подобались, а надто на Україні, де наче-б то заведено багато треклятого латинства, - приміром: „співають у церквах по нотах, наче італійці де на ігрищах; у митрополита на митрі хрест - на зразок хрестів, що в царів на коронах; попи хрестять дітей не окупаючи їх у воду, а тільки поливають їх водою; до того ж, як хрестять, то не плюють усім кліром на сатану", На сей донос Святійший Синод звернув увагу і почав допитуватися про все те Київського митрополита Ванатовича. Ванатович одказав тоді, що все, що написано у доносі єромонаха Суханова, се - „бред мужичій, преній богословських не стоющій, і єсть оні порожденія Мартина Мніха Армянського, у Велікороссії нелъпия толкі і расколи посіявшого… а на Україні твердо тримаются тих обрядів, що з самого початку христянсько-гречеського ісповідання заведені". Синод признав сю одповідь за єретичну і знявши з Ванатовича митрополичий сан, заслав його простим ченцем у далекий манастирь. На його місце прислано митрополитом Рафаїла Заборовського. Се втручання неосвіченого і темного старо-Московського духовенства у церковні справи на Україні велику шкоду зробило Українцям не тільки для самої віри, але й для церковної архитектури (будівництва).

Тим часом у 1733 році помер польський король Август ІІ, і на сеймі у Варшаві у жовтні (октябрі) стверджено на королівській посаді Станіслава Лещинського. Але син Августа II, Август III, обернувся за допомогою до Російського уряду. Станіславова партія була дужа і, взиваючи себе „конфедератами" (так звалися політичні спільники), вона намагалася, щоб королем був Лещинський. Московський уряд вислав своє військо під проводом спершу генерала Лассія, а потім фельдмаршала Мініха; з України у поміч йому виряжено 20.000 козаків, під проводом Лизогуба і Ґалаґана. Вони облягли город Гданск, де зачинився Станіслав із військом; город той узяли, а Станіслав, переодягнений за простого селянина, ледве утік.

У 1773 році Гетьман випрохав у імператориці Анни Іванівни, щоб дозволено було повернутися на Україну Запорожцям, котрі жили ще з 1716 р. у Алешковській Січі у Турецькому підданстві. Сій справі допомогло ще те, що Запорожці не захотіли запомагати Станіславові, хоч і як їх умовляли Поляки. Імператориця, довідавшись про те, послала Запорожцям через Мініха військові клейноди: булаву, бунчук, пернач, велику корогву, прапори, літаври і грамоту, що пробачає їх за те, що помагали Мазепі і Карпові. Кошовим тоді був Іван Білицький. Запорожці присягали на вірність цариці у Білій Церкві, а після того їх було виряжено у поход проти Станіслава Лещинського. Вони оселилися у Старому і Новому Кодаці і на річці Самарі, а Січ вони засновали ще раніще на річці Базавлуку. Усіх Запорожців, що вернулися у російське підданство, було 38 курінів, - усього 7.115 чоловіка.

17-го січня (января) 1734-го року Гетьман Данило Апостол помер од греця (appoplexia). Похорон справляв Київський митрополит Рафаіл Заборовський у містечку Сорочинцях, де його й поховано у камяній церкві, котру він сам будував.