Микола Аркас - Історія України-Русі. Том 3. Частина 1

Як Полуботок виїхав з України, а козаків виведено у степ. Колегія зараз взялася до ревізської переписи усіх людей на Україні.

3-го серпня (августа) Полуботок із старшиною прибули у Петербург, де й подали Цареві свою петіцію (домагання). Розсердившись на таку впертість старшини, Царь послав на Україну бригадіра Румянцева дознатися, чи правда тому, що увесь народ Український просить, щоб були вибори нового Гетьмана. Крім того, йому було звелено довідатися на місці, чи не робила якої кривди та утисків народові старшина. Тими звістками, що добуде Румямцев, хотіли обвинуватити Полуботка і тих, що з ним були. Провідавши про се, Полуботок зараз вирядив на Україну військового товариша Василя Биковського із листом до Генерального осавула Жураковського і Генерального бунчужного Якова Лизогуба, і в листі тому сповіщав про те, що на Вкраїну їде Румянцев і у подробицях навчав, що і як треба одказувати. Він добре розумів, що коли захотіти, то можна роздобути які завгодно докази і на зовсім безвиновного чоловіка. А таким ні він, та й уся тодішня старшина українська, не могли вважати себе супротив народу.

Тим часом виведені проти Татар полки зібралися усі на річці Коломаку. Найстаріший і найбільш поважний по-між усіх полковників, Миргородський полковник Данило Апостол, покористувавшись тим, що всі козаки й старшина були в-купі, написав прохання до Царя про те, щоб стверджено було права і вольності козацькі і щоб обрано було Гетьмана. До прохання він зібрав багато підписів від старшини і козацтва і послав його у Генеральну канцелярію. Жураковський призначив везти те прохання у Петербург сотників: Самуся Галицького і Кирила Криштофенка, але Колегія, маючи потайний наказ не пускати більш ніяких послів у Петербург, не дозволила їхати й сим. Тоді Жураковський, потай від Колегії, вирядив канцеляриста Івана Романовича, котрий і поїхав до Царя. Як-раз в той час, як Полуботок виряжав на Україну Биковського, 10-го листопада (ноября) приїхав у Петербург і Романович з Коломацькими петіціями. Цареві він подав їх, як той виходив з церкви св. Тройці. Прочитавши їх і побачивши велику силу підписів, Царь „з великим гнівом і лютью" звелів генерал-маіору Ушакову зараз арештувати і посадовити у Петропавловську кріпость тих, що були в Петербурзі: Полуботка, Савича та Чорниша і усіх Українців, що були з ними (здається, се були перші політичні вязні у сій славетній твердині). Як тільки їх було арештовано, зараз поїхав на Україну бригадір Румянцев, котрому звелено забрати усі бумаги схопленої старшини. Але Полуботок вспів оповістити про се через свого челядника Миколу Лаговича, котрого послав на Україну замість Биковського. 15-го березоля (марта) 1724 року виїхав з Глухова Румянцев і, як тільки він приїхав у Петербург, зараз почали допитувати вязнів. Чогось сей раз допитували не так завзято, як звичайно, і не кончили через те, що 18-го грудня (декабря) Полуботок, котрий стояв на чолі арештованих і котрого вважали за головного діяча у сих справах, вмер у кріпості, і його поховано коло церкви св. Самсонія, що за Малою Невою.

Скоро після того 28-го січня (января) 1725-го року помер і царь Петро, і Імператорицею зробилася його друга жінка Катерина І, з котрою Царь одружився у 1711 році після того, як у неї вже народилося двоє дочок: Анна у 1703 і Лизавета у 1709 р. Першу жінку свою, Євдокію Лопухину, котра в той час ще була жива, Царь запровадив у Суздальський манастирь. Там її, по його наказу, постригли у черниці ще у 1698 році.

За Катерини І, скоро після смерті Петра, Українська старшина, що посажена була з Полуботком, була визволена з кріпості, і їм звелено жити у Петербурзі аж до смерті. Генеральний писарь Савич скоро, як його випущено з кріпості, помер у Петербурзі.

На Україні усіма справами, по старому, порядкувала Колегія. У 1726 році Верховна Потайна Рада („Верховний Тайный Совътъ") ухвалила була обрати Гетьмана і скасувати податки, що завів був Петро, і брати тільки ті, котрі бралися з народу за Гетьманів; суди на Україні мали бути теж такі, як і були раніш, і суддями мали бути тільки Українці. Та за Катерини І сього не було зроблено.

Тим часом Персидський поход не скінчився був і досі, і у квітні (апрілі) 1725-го року знов виряжено з України козаків, з наказу державного уряду. Се була кара за те, що домагалися Українці своїх прав. У сей поход, - так званий Гилянський (країна Персійська за Дербентом) - пішло 20.000 козаків, а з ними й 2.000 (трохи не всі) бунчукових і значкових товаришів і уся гетьманська гвардія. На чолі козацького війська стояли: Генеральний бунчужний Лизогуб, полковники Кандиба та Горленко і полковий обозний Огранович. У сьому поході козакі пробули аж пять год. На другий 1726 год знов призначив був уряд вислати 10.000 козаків у Сулак, на границю Персії, а як що козаки хотять, - було сказано в указі, - то можуть одкупитися од того походу. Старшина була згодилась, а козацтво обурилось, кажучи, що вони не на те єдналися з Москвою, щоб вона постоянно вчиняла здирства. Як що треба воювати, то вони не від того і з охотою підуть, а одкупуватися грішми од бою козацтво не звикло і не хоче. Про сю одповідь оповістили уряд, але уряд звелів узяти з козаків по 4 карбованці з кожного і у поход не посилати. Гроші сі збірали з великим насильством, і козаків у поход таки не послали.