Андрей Гуляшки - Коштовний камiнь (на украинском языке)

Потiм я йшов у поле. Цiкаво, що весь час мене тягло в поле, а лiс аж нiяк не приваблював. Не любив лiсу, - не був романтиком.

Я вглядався вдалину; надi мною пливла легенька бiла хмаринка, ластiвки, наче стрiли, прорiзали синяву неба. Всмiхався хмаринцi, махав рукою ластiвкам, а душу сповнювала знову та ж радiсть, схожа на пiсню - не сумну i не дуже веселу, але хорошу, наче її спiвав пташиний хор.

Далi спускався вниз, де починались хлiбнi лани. Найбiльше любив я ходити там, де працювала ланка тiтки Василки. Як тiльки вона побачить мене, - на її обличчi розквiтає посмiшка, воно стає дуже милим, сяє, як соняшник. Це була здорова повна жiнка з владною вдачею - справжнiй командир. Розмовляла вона бiльше посмiшкою, очима, а голос у неї був м'який i звучний, як флейта. Бувало вщипне мене за щоку, пiднiме руку, i тракторист, що тягнув снопов'язалку, охоче бере мене до себе в жарку кабiну. Менi не подобався гiркий запах бензину, стукiт моторiв: голова наморочилась, очi сльозились, перехоплювало подих. Таким був з дитинства, - не любив романтики. Я вiддавав перевагу кiнним жаткам. Ех, сядеш у сiдло, а теплий вiтер б'є в лице, дивишся згори на безмежне море полiв i вiдчуваєш запах зiгрiтої пшеницi, розпеченої землi i ще чогось, ледве вловимого, - певно, трав, що буйно розрослись обабiч польової дороги.

Потiм я лягав пiд кущем терну, примруживши очi, дивився в небо, зблякле вiд спеки, i мучився над складанням вiршiв. У цих вiршах мелькала, наче крило голуба, косинка тiтки Василки, розмахувала крилами жатка, снопи лягали довгими, аж до обрiю, рядами. Але ж я не мав поетичного хисту, i тому нiчого не виходило з моїх вiршувальних спроб. Навiть перед собою соромився, червонiв, помiтивши, що поринув у добирання рим i звучних слiв. Одне слово, був таким, як мiй батько, - суворою, дiловою людиною.

За обiдом я сидiв поруч тiтки Василки, сьорбав борщ iз загальної миски, i менi було соромно: з якого права я їм хлiб цих людей, коли нiкому нiчим не допомагав, i давав собi слово, що зразу ж пiсля обiду почну робити щось корисне для загального добра.

Та обiд закiнчувався, знову торохкотiли трактори, мчали вперед кiннi жатки, а менi ставало нудно. Я згадував про книжку, що лежала в кошi, i винувато, крадькома тiкав з поля.

До села було далеко, та й сонце припiкало, йти швидко - справжня кара. Тiкати з поля, коли нестерпно пече сонце, - не слiд. Отож, я вибирав тiнистi стежки, спочивав пiд грушами-дичками i, запевняю вас, не помiчав, як минає лiтнiй день!

Кажуть, лiтнiй день довгий. Менi здається, що це не так. Завжди виходило, що коли я пiдходив до горбiв, то сонце вже сiдало. Iти в хату, не подивившись на рожевий захiд сонця, не почувши, як дзеленчать у долинi дзвiночки овечої отари, зайти в кiмнату i не побачити алмазної зiроньки, що перша сходить над порожевiлим Балканським хребтом, - значило погано, нiкчемно завершити день, що почався так чудово й рiзноманiтно. Мiй батько говорив: "Добрий початок повинен мати прекрасний кiнець". Я поважав свого батька i обiцяв собi прислухатися до його порад, щоб стати таким самим стiйким, як вiн. Тому я лишався на горбi допiзна, дочiкувався вечора i повертався аж з останнiми возами, що їхали з току. Траплялось, що хтось з їздових запрошував мене сiсти. Я, зрозумiло, не вiдмовлявся, хоч i було трохи соромно, бо ж нiчим не заслужив на увагу цих добрих людей.

Я вас питаю: чи знали ви втiху їхати на волах? Та ще ввечерi? Нi? Шкода. Ви, може, вiддаєте перевагу легковим машинам? Це вже ваша справа. А я гадаю, що нема нiчого приємнiшого, як витягтись на воза i споглядати мерехтiння зiрок в небi, слухаючи, як тихо, ледве чутно поскрипують колеса по м'якiй степовiй дорозi.

Так було колись.

Може, ви менi скажете, що я вiдхиляюсь вбiк, забуваю про головне - про цю дивну iсторiю з берилом? Можете бути спокiйнi, про берил я не забув.

Я знову схоплю головну нитку оповiдання, тiльки спершу хочу познайомити вас ще з двома дiйовими особами. Вони беруть важливу участь в розв'язцi нашої iсторiї, хоч це i не головнi герої.

Ось так минали днi моїх лiтнiх канiкул, i нiчого особливого не трапилося в моєму життi. Нiчого особливого не було, поки одного ранку я не зробив дивного вiдкриття. I як це буває, коли роблять великi вiдкриття, iстина з'явилась, мов блискавка, - раптово i дуже просто, без складних вступiв i лiричних передмов.

Iдучи до повiтки рубати дрова, я почув, що хтось iз сусiдiв тягне воду з колодязя. По рiзкому скрипiнню колiщатка догадався, хто це. Бай Дiмо був удiвцем, жив самотньо, i в домi в нього все скрипiло - навiть нiкому було помастити дьогтем колiщатко криницi. Я давно збирався це зробити, та не було часу. I як тiльки почув, що хтось накручує ланцюг, заглянув через тин. Просто так, без особливої цiкавостi. Бай Дiмо був людиною похмурою, i менi й на думку не спадало заговорити з ним. I все-таки я заглянув.