Володимир Сідак - НАЦІОНАЛЬНІ СПЕЦСЛУЖБИ В ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1921 рр.

Змістовну інформацію про поточну діяльність військової секції у Варшаві та особливого її органу - Інформаційного бюро - можна почерпнути з доповіді генералу В.Зелинському політичного референта Інформбюро сотника Стрижака від 15 вересня 1920 р. За його визнанням, провідними завданнями Інформбюро були стеження за роботою тих польських військових інституцій, котрі безпосередньо займалися українськими питаннями, й вивчення досвіду організації та діяльності польських спеціальних служб як таких. Головну увагу українські військові дипломати приділили практиці роботи 2-го відділу Генштабу Польщі. Контактами співробітників Інформбюро було охоплене значне коло відповідальних працівників польських спецслужб: шефи та помічники начальників військової розвідки і контррозвідки Польщі ("офензиви" та "дефензиви"), керівники структурних підрозділів "двуйки" та їх помічники й референти, "спеціальний референт з українських справ" капітан Чарноцький та інші.

Однак українські розвідники не обмежувалися лише спілкуванням з верхівкою польських спецслужб і активно вели всебічне вивчення їх молодшого персоналу, який "був набраний виключно з студентської молоді, серед котрих є багато щирих прихильників України". "Знайомство з молодшими співробітниками, - підкреслював сотник Стрижак, - давало мені можливість користуватися ними як агентами, безумовно, лише ідейними, і в кожному разі вони давали багато таких дрібних відомостей і балачок своїх шефів з ними і між собою", які дозволяли відтворити "досить правдиву картину існуючих і борючихся течій в ПГШ". Комплекс заходів, проведених сотником Стрижаком, допоміг йому увійти в довіру до польських посадових осіб і отримати доступ до найтаємніших підрозділів польського Генштабу.

Співробітники Інформбюро української дипмісії спромоглися встановити взаємозв'язок між польськими військовими колами й українофобськими політичними силами. Було з'ясовано, що до керівництва "двуйки" дуже часто почали робити візити функціонери "Партії народових демократів", котра відверто виступала за інтервенцію проти України й повернення "східних кресів" польським землевласникам. Від молодших співробітників польського Генштабу українські військові дипломати довідалися, що лідери партії регулярно запрошують вищих офіцерів генштабу на таємні обіди й вечері до готелів "Брістоль" і "Ампір", часто відвідують номер спецреферента по Україні капітана Чарноцького в готелі "Брістоль", намагаються підштовхнути польську вояччину до нових збройних виступів проти УНР [459] 233, ф.3696, оп.2, спр.281, арк.33-35, 38-39 . Важливі конфіденційні відомості надходили від військового аташе в Австрії (згодом - посла УНР в Угорщині) полковника В.Сікевича [460] 217, с.164-165; 105, с.90 .

Розвідувальну інформацію здобувала й цивільна дипломатія республіки. Наприклад, як йдеться у доповіді посла УНР у Німеччині від 1 травня 1920 р., посольство одержувало інформацію про склад, чисельність, дислокацію й морально-політичний стан військ Врангеля на півдні України. Там же йшлося, що встановлено причетність "білої" організації "Правительственный Сенат" до вбивства кубанського політичного лідера Рябовола, котрий прихильно ставився до суверенної України [461] 8, спр.68867, арк.5, 22 .

До збору розвідувальної інформації за кордоном залучалися і військово-санітарні місії УНР по репатріації, котрі були направлені у Відень, Берлін і Рим. У складі місій працювали офіцери, лікарі, священики. Спілкування з десятками тисяч військовополонених українців, яким місії допомагали повернутися в Україну, дозволяло торкатися великого масиву інформації у вигляді власних спостережень полонених про країни перебування. Відомо, наприклад, що "збірна станиця" такої місії УНР у Відні проводила опитування полонених про обстановку в Польщі, Німеччині, Італії та Югославії [462] 235, ф.581, оп.1, спр.196 .

Одним із шляхів здобуття спецслужбами УНР розвідувальної інформації за кордоном були відрядження до держав, що викликали інтерес окремих військових і цивільних осіб як емісарів з відповідними завданнями. Ця форма діяльності була доцільною за умов відрізаності ряду територій УНР зонами ворожої окупації, що перешкоджало створенню повноцінних розвідувальних мереж.

Наскільки корисними були такі заходи, свідчить діяльність одного з емісарів на Кубані у 1919 р. До української дипмісії на Кавказі відрядили під виглядом кур'єра МЗС УНР сотника О.Євтухова. Повертаючись у серпні 1919 р. із відрядження, він повідомив у Центр, що ним зібрано значну інформацію про ставлення правлячих кіл кубанської автономії до України. Кубанська Крайова Рада, йшлося у доповіді українського розвідника, різко опозиційно ставиться до Добровольчої армії і обіцяє "не дати ані жодного козака на боротьбу з українцями". У Катеринодарі за ордерами Крайової Ради проведено арешти агентури "білих". О.Євтухов висловив уряду УНР ряд рекомендацій щодо підтримки контактів з кубанською владою в інтересах протистояння російському "білому" руху, використання української діаспори для відповідного впливу на ситуацію в цьому регіоні [463] 54, спр.69270, т.31, арк.77 .