Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

На зборах жидівських соціальдемократів "Поалей-Ціон", партії, яка має свойого представника в складі правительства, від імени "політичного відділу" забороняється промовляти по жидівськи, при чому представник цього славного "відділу" заявляє, що він не знає нічого про істнування закону про національно-персональну автономію ані про міністерство єврейських справ і жидівських громад і що він певен, що таких явищ і нема, бо "ми живемо на Україні, а не в Палестині".

Збори, звичайно, не відбулися, а другі соціалістичні партії вже й не мріють про леґальні збори при сучасних порядках.

Шостого вересня мали наші міністри в Вінницькій мійській думі нараду з діячами самоврядування про спільну працю з правительством, про порозуміння з демократією "меншостів"-і досягла ця нарада бажаних наслідків.

А 25-го вересня робить пан сотник Юрченко, Начальник Вінницької філії "Аґітаційно-просвітного бюро" при Командатурі тилу Штадарм трус у тому самому самоврядуванні, в Голови, членів Управи (лише неукраїнців), секретарів і др. А коли Дума виносить протест против цього обшукування помешкання Управи, столів, кишень і приватних помешкань, тоді п. Юрченко пише "листа до редакції", в котрому він заявляє, що "Дума, висловлюючи протести в печаті, зовсім забуває про те, що тим самим діскредітує престіж військової влади й розриває живий зв'язок армії з народом"...

Що робить представник влади Міністерства Вн. Справ, запитає читач? Що йому робити, коли в нього самого, в повітового Комісара, в його відсутности робиться трус! В той же час без кінця, а головне без жадного порядку, йде реквізіція помешкань, ліжок і др., що робить кожний старшина сам для себе, при тому обов'язкове грубе поводження, яке так добре знайоме населенню по старому російському поводженню "душек воєнних".

А боротьба з "большевизмом", яку переводять кілька інстітуцій одночасно, при чому арешти відбуваються по звичайному доносу першого ліпшого провокатора. А на чолі слідчої комісії, при обуренні всіх демократичних кол, продовжує свою працю реакціонер замішаний у процесі Бейліса, прокурор Харбовський.

Між инчим він притягнув до відповідальности лідерів усіх соціалістичних партій, які зараз клопочуться, щоби цю справу перевести в Кам'янець, бо бояться, щоби в нещасливому випадкові не попали в руки денікінської контр-розвідки.

А між тим міністри в своїх гарних, дуже прихильних промовах, три тижні тому обіцяли Вінницькій демократії зміну в порядках слідчої комісії.

А безглузда, паперова сістема "перепусток" на залізницях, перевірка яких викликає кожний раз масу анекдотичних інцидентів?

Чи можна цією сістемою що небудь від злочинної небезпеки зберегти, коли злочинці всі мають завше першорядні документи й перепустки?

А певність кожного аґента численних контр-розвідок у повній безкарности, його найбезосновніщих розпоряджень? Що можна числити більш безглуздим, як арешт товариша міністра праці в потязі по підозрінню в денікінській аґітації аґентом, який уважає можливим вести під вартою товариша міністра до коменданта?

А після того незадоволений скорим визволенням товариша міністра пише донесення про це в відповідну контр-розвідку...

І та демократія, яка лише спочуває українському національному рухові, але по свойому національному походженню чи поглядам до нього не належить - запитує: чи за демократію ми боремося, чи за ту реакцію, яка панує зараз?"

Для пікантности, повноти й опуклости цього малюнку мушу додати, що в Кам'янці отаманським міністерством освіти не дозволено було до вистави всі п'єси В. Винниченка, навіть ті з них, які за всяких руських режимів, - і за царського, й за керенщини, й за большевизму, - дозволялись до вистави. Українська, "рідна", "демократична" влада перша виключила з репертуару українського театру всі п'єси цього автора.

Словом, та самісенька картина, що й у Київі, тільки ще в яскравіщих, отвєртіщих рисах. Та сама реакційна, безладна, лубочнопатріотична диктатура отаманщини, петлюрівщини, "народніх героїв".

До цього треба додати, що на поміч петлюрівським "героям" тепер ще в більшій мірі, ніж у Київі, спішили з усіх боків денікінські "герої", їх повно було й в урядових інстітуціях, і особливо в війську. По соціально-політичній своїй цінности вони мало чим відріжнялись від петлюрівців; єдине, що робило їх неприємними отаманщині, це те, що вони стояли за "єдіную, нєдєлімую". Але до того весь режим був прихильний до всякого роду реакції й контрреволюції, що ця гидь цілком отверто аґітувала за ту "нєдєлімую". Ґазети хуторянки що дня вміщали факти такої аґітації, що дня плаксиво жалілись на нахабство "фаховців". Але петлюрівщина, розуміється, не чіпала цих своїх соціально-політичних родичів.