Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

А тим часом "прінціпіально" - партійно немов би визнавався прінціп "трудових рад". Урядово-"прінціпіально" признавався прінціп "демократичних самоврядувань". І тут же все покривалось фактичним інстітутом отих самих старих, безконтрольних, безграмотних, безпрінціпних і часто просто контрреволюційних комісарів.

І як смішно читати партійну пресу тих часів, яка з пресерйозною, замурзаною всіма тими безчинствами й своїми тиканнями в ріжні стіни пикою важно міркувала, що краще: трудові ради, ради робітничих і селянських депутатів, чи самоврядування? (Наприклад, "Визволення" орґану. с-д. ч. 11.)

А вся діяльність "соціалістичного" "правительства"? Якась злісна, глузлива карікатура на Правительство.

Наприклад, "міністр" шляхів пренаївно заявляє, що найголовнішим завданням міністерства шляхів є боротьба з... безбілетними пасажирами. Та й справді: маючи кільки десятків верст залізниць, що можна робити на них? - тільки ловити бідних "зайців".

Так само діяльність усіх инчих "міністерств" зводилась до дрібнесеньких, техничних функцій звичайних урядовців у справжніх міністерствах. Наприклад, діяльність "міністерства" фінансів обмежувалась тільки доставкою з Берліну надрукованих там гривень та почасти друкуванням їх у Кам'янцю. Правда, "міністр" фінансів Б. Мартос робив замахи на діяльність у державному масштабі й навіть виробляв закони в тому напрямі. Але ті закони викликали навіть у безграмотних отаманців глум і сміх. Так, наприклад, знаменитий закон цього "міністра" про налог на предмети роскошів, яким так хвалився в своїй декларації сам "міністр". Налог на предмети роскошів на цьому клаптику теріторії, де крім кількох задрипаних, убогих містечок і нещасної, облупленої "столиці" ні одного порядного міста не було, де не тільки предметів роскошів, але найнеобхідніщих предметів не було де купити.

А тим часом у кожному "міністерстві" були величезні штати урядовців, які купчились у тому нещасному Кам'янцю й шамотілися, як юрба безпотрібних і невмілих обивателів на пожарі. Всі вони за свою без-потрібну шамотню діставали платню, всі вони бюрократично гризлися між собою, спихали, арештовували одне одного й вносили ще більше деморалізації й розкладу в загальне життя.

2. Гарцювання отаманії й голосіння хуторянки.

А партійна, так звана, "соціалістична" демократія? Ця була в найтраґічнішому становищі. Вона мусіла йти за отаманщиною, мусіла бути свідком усіх її гидот і злочинств, мусіла навіть покривати ці злочинства, бо так вимагала "наша державність".

Одкинувши ще під час повстання диктатуру пролетаріата й незаможного селянства, хуторянка мусіла приняти диктатуру отаманщини.

І все, що було в Київі під цією диктатурою, всі насильства, всі утиски над демократичними й робітничими установами, тепер розуміється, тяглися далі, тільки ще отвертіще, ще ціничніще. І так само, як і в початках цієї реакційної диктатури, так і тепер, нещасна партійна "соціалістична" хуторянка благала свого отаманського унтера, хапала його за "геройські", безпардонні руки й з усіх сил намагалася вдержати від безчинств і діскредітації "нашої державности". І часом, безпомічно, безпорадно сплеснувши руками, вона так голосила: "Чи в нас устрій демократичний чи реакція? - таке повстає питання в нас на місцях під цю хвилю. І на превеликий жаль не лише повстає, а вже й вирішається ясно: реакція".

Так писала "Робітнича Газета", (№ 513), орґан урядової партії, майже офіціоз. А що ж то повинні були як не писати (бо писати було небезпечно та й заборонено), то думати й почувати инчі, не урядові, а особливо не українські, а ще особливіше соціалістичні партії?

І далі, щоб ілюструвати своє запитання, ґазета наводить таку цікаву картину "демократичного" режиму:

"І тому ми бачимо з одного боку в колах робітництва й соціалістичних партій поширення у великих розмірах аґітації большевизму й зріст недовірря до нашого правітельства, з другого боку, в колах "обивательських" росте певність, що нема ріжниці між нашим урядом, нашою системою управління, а між денікінською. Так чому не чекати їм Денікіна, який несе в старих, добре знайомих формах той "порядок", ту міщанську мрію о "кінці свободи", що так давно вже чекають заможні ґрупи нашого сільського й мійського населення.

Звернімся до фактів. Візьмім таке центральне місто як Вінниця, нашу бувшу, а може скоро й будучу тимчасову столицю.

Одного дня раптом арештовують цілий фах кравців (ігольний цех), усіх членів професійного союзу, їх потім звільняють, але на призначене пізніще зібрання проф. союзу друкарів уже не являється ніхто: не хочуть бути заарештованими. Наслідки ясні: - проф. союзи починають працювати нелеґально, в підпіллі, й, зрозуміло, повинні знову підпасти під вплив большевиків, які вже почали відповідну аґітацію.