Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

Але на це пятаковщина знов одповіла ще дужчим терором і війною. І ця внутрішня, братоубийча війна ще більш руйнувала край, підривала саму ідею революції й комунізму, скріпляла контрреволюційні сили й знесилювала ще більше саму Росію, бо тепер влада пятаковщини, вигнана з сел, тримаючись тільки по лініях залізниць та в більших містах, не могла вже майже нічого добути з України для голодаючої Росії.

Повстання, як неестетично признався член Уряду Раковського Д. Мануїльський, роз'їло пятаковщину, "як сіфіліс".

А найкраще скористувалась цим контрреволюція в особі Денікіна. Цьому ґенералові не трудно було "роз'їдену сіфілісом" повстання пятаковщину подужати. І він подужав і її, й тих, кого вона сама роз'їдала та нищила.

Історія знову, ще раз давала свою жорстоку, сувору лекцію.

1. Між двох стін і "орієнтація на власні сили".

Взяття Кам'янця й утворення з його нової "столиці" не принесло отаманській владі особливих, ґрунтовних змін в її тяжкому становищі. Це становище було з одного боку обумовлено внутрішніми орґаничними якостями самої природи сеї влади, а з другого факторами міжнароднього характеру. І ці сили робили те, що час "кам'янецького сидіння" був кількамісячним, важким, але неминучим, лоґічним процесом розкладу й конання отаманщини.

В біді, в нещастю неґативні риси нещасного завсігди виступають опукліще, виразніще. Це спостереження цілком підтвержується на отаманщині й на тій українській демократії, яка тинялася за отаманщиною по закутках України, жалюгідно силкуючись не загубити єдиного, що в неї лишилось, - національного кольору тих клаптиків української державности, на яких гарцювала реакційна отаманія.

Безконтрольність, безвідповідальність, самовладність, нездатність до орґанізації, безпрінціпність, малоросіянський патріотизм і безглуздий шовінізм, словом, усі ті риси, якими одзначалась отаманщина з самого початку, але які в кращих умовах втримувались сторонніми факторами, тепер випнулись, оголились, як смердючі рани, й отруювали круг себе все оточення.

Отаманом міг стати всякий, хто хотів. Головним отаманом видавалось посвідчення, що такий то має формувати "загін", йому давалось кільки мілліонів карбованців і новий отаман починав свою діяльність. Ніякого, розуміється, ні відчиту, ні контролю, ні відповідальности за гроші й за свою "діяльність" ці "національні герої" за прикладом "головного національного героя" не визнавали. Формально вони немов підлягали "Головному Отаманові", але, по суті, ця славолюбна "балерина" боялась цих отаманців, запобігала їхньої ласки й не сміла ні за які злочинства покарати цих "героїв", щоб не загубити серед них своєї популярности.

І через це отамани й отаманці вільно розкрадали гроші, піячили, бешкетували й робили єврейські погроми.

Так само характерні риси демократії, що була при отаманщині й творила "урядову владу", теж виступали тепер ще помітніще. Загнана в куток між двох стін, - Антантою й пятаковщиною, - бідна хуторянка безпорадно кидалась від одної стіни до другої, боячись і тої й другої, й бажаючи знайти поміч у одної проти другої. Розігнавшись з кабінетом Остапенка в обійми Фрейденберґів, одкинувши всякі "трудові прінціпи" й причепурившись під паняночку з парламентаризмом і зрадою аґрарною, хуторянка, як відомо, дуже набила собі лоба об стіну Гришина-Алмазова. Тоді, розсердившись, вона викинула кабінет Остапенка, поскидала з себе панські браслетики й знову одяглася в свитку трудового прінціпу, утворивши "соціалістичний" кабінет Мартоса. Навіть більше: кинулась до пятаковської стіни, чи не можна якось з нею порозумітися. Але там заводилась "федерація" й давались розпорядження порядкувати "исключительно на русскомъ языке".

Отже що робить? Лишалось тупчитись у своєму куточку, або як говорилось у партійних сферах, "орієнтуватись на власні сили".

І що то за безпомічна, безладна "орієнтація" була весь час!

Здавалось би, що на тих кількох десятках верст теріторії, що малося під отаманщиною, при тих матеріальних і фізичних засобах, які були в Уряду, можна було завести просто ідеальний порядок і лад. І в той же час ніколи ще, здається, й нігде не було такого безладдя, безправности, незабезпечености спокою й життя, як на цій клаптиковій теріторії. Розбої, грабіжи й убийства серед білого дня відбувались у самій "столиці" отаманщини. Самі "міністри", - бували й такі часи - боялися ночувати дома й ховались по конспіративних кватирах. На "провінції" (се-б-то в околиці "столиці") безчинствували по містечках комісари, коменданти й отаманці. На селах же ніякої влади не було, а селяне часто окопувались ровами, обставлялись кулеметами й гарматами й не пускали до себе "народньої" влади.