Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

3. Невдалі спроби доброго виходу.

Правда, для об'єктивности треба зазначити, що серед самих членів Ц. Ради й Ґ. Секретаріату були люди, які бачили безнадійність боротьби за владу нашого розуміння; вони бачили, що ця боротьба йде не стільки з руським большевизмом, не стільки з Російським Совітським Урядом, як з власними народніми масами, якими тільки користувався й керував Російський Совітський Уряд. Цим людям уже було видно, що влади нам не утримати. Ні влади ні „своєї лінії”. І що для національної справи буде дуже погано, коли ту владу силою, збройною боротьбою віднімуть од нас. Тоді влада перейде не в укр.-національні руки й усі здобутки національного відродження будуть загрожені. І через те ці люди згожувались і на перевибори Ц. Ради, й на приняття лозунґу „вся влада радам”, і навіть на переворот, на насильне скинення Уряду, але українськими ж силами.

Такий намір перевороту, між инчим, був у деяких членів лівої течії партії укр. с-р-ів. Це були переважно члени Російських Установчих зборів. Після розгону цих зборів большевиками, ліві українські есери, члени цих Уст. Зборів увійшли в порозуміння з Радою Народніх Комісарів що до утворення на Україні української радянської влади. Вони мали приїхати до Київа й тут за допомогою місцевих лівих елементів як українців так і неукраїнців зробити виступ проти Центральної Ради й захопити владу в свої руки. З Харьковським Народнім Секретаріатом вони також очевидно порозумілися б і таким чином національний характер совітської влади на Україні був би забезпечений.

На жаль цей план не удався. Змовщики, приїхавши до Київа, тримались необережно, не підготовили сил і значну частину їх було арештовано в помешканню Центральної Ради комендантом Київа соціальдемократом Ковенком. Правда, їх було незабаром випущено, але вся справа „провалилась”.

В самому Ґенеральному Секретаріаті також виникали подібні плани. Голова Генерального Секретаріату, бачучи безнадійність і шкодливість дальшої боротьби, запропонував на одному з „вужчих” засідань Генерального Секретаріату, (що складалось з 5 чи 4 членів Уряду, які, власне, керували всією політикою) такий план. Ті члени Ґ. Секретаріату, які останніми часами маніфестували себе „лівими”, які часом виявляли дуже революційну фразеологію, як, наприклад, М. Порш, повинні були виступити проти другої частини Ґенерального Секретаріату, арештувати голову Секретаріату й ще деяких членів, узяти владу в свої руки, й оголосити владу рад, перевибори Ц. Ради й негайно вступити в мирові переговори з Радою Народніх Комісарів. Таким чином, на мою думку, влада лишилась би в національних руках, за неї зразу встали б усі індеферентні в боротьбі з большевиками нац.-українські військові частини й припинилась би війна з Росією. Мало того: коли б цей план було переведено, історія революції на Україні пішла би зовсім инчими шляхами, не такими трудними, болючими й часом ганебними та й надзвичайно шкодливими для самої національної справи, не кажучи вже про політично-соціальну.

Але цей план було одкинено. Він, правда, вимагав розбиття нашої єдности. Це була велика ціна, але необхідна й, тепер можна сказати сміливо, вже потрібна. Вже та єдність ставала шкодливою навіть у чисто-національній справі. Вона кувала, гіпнотизувала й паралізувала більш сміливих і революційних. Кожний боявся бути першим, що візьме на себе відповідальність перед усією нацією за розбиття єдиного національного фронту. Кожний страхався осуду історії. Кожному було жаль давати своє ім'я на риск.

Бо головним усе ж таки фактором нашої непіддатливости на соціалістичну революцію на Вкраїні було наше недовірря в успіх її, а також відсутність гарячого бажання боротись за таку революцію, не зважаючи на те, чи буде успіх чи ні, в ім'я самої ідеї соціалізму й пропаґанди його ділом, акцією, самим життям. І це, головним чином, не дало одваги приняти цей план. І ті самі „ліві” наші „соціалісти” М. Порш і М. Ткаченко, які так гаряче виступали проти коаліції, за владу революційного пролетаріату та селянства, які один час здобули собі навіть реноме „майже большевиків”, (особливо М. Порш, який дуже добре умів володіти революційною фразеологією), ці самі „ліві” найрішучіше стали проти сього плану. „Бути непохитними! Вести свою лінію до кінця. Ніяких хитань і вагань”.

І „своя лінія” провадилась далі, хоч многі в неї вже не вірили, хоч вона декому здавалась уже помилковою, безнадійною й навіть шкодливою. Одним з таких був і я. Після одкинення мого плану я рішив скласти з себе відповідальність за дальший хід подій і вийти з Уряду. Виступити самому за здійснення мого плану я не мав можливости, бо я ж стояв увесь час на чолі того Уряду, який так боровся з большевиками, й через те моє ім'я не могло викликати довірря в революційне настроєних масах. Єдине, що я міг зробити, це віддати своє ім'я й самого себе, як „контрреволюціонера” на арешт, в ім'я врятування національної ідеї в масах і для збереження влади в українських руках.