Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

Розуміється, селянин прекрасно зрозумів, що для його далеко краще буде, коли не тільки в поміщиків одберуть землю, але й у капіталістів їхні фабрики, заводи, банки, коли панування непрацюючих кляс буде знищено. І хіба в самій Центральній Раді не було випадків, що наші селяне, члени Ц. Ради (не большевики!) раптом несподівано виступали й питалися: ну, а коли ж ми заводи та фабрики передамо робочому народові? Ми таких селян зацитькували, а фракція есерів конфузилась, бо то ж їхні селяне були такі „недісціпліновані”.

Отже нічого дивного не було в тому, що коли ідеї большевизму стали широко відомі в армії, серед салдатів, а через них і на селі, то село приняло їх з прихильностю. А всі блискучі результати наших виборів лишилися тільки в паперах виборчих комісій.

1. Вибачення перед „союзниками”.

В цей же самий час провадилась також і друга важна справа всієї російської революції: справа миру.

Але й тут яскраво виступив характер наших прагнень.

Справа миру давала нам можливість закріпити й леґалізувати на міжнародньому терені свою державність. Це, розуміється, для національного відродження нашого народу було би великим плюсом. Та й фактично: коли нація мала сили для внутрішнього сформування себе в державність, то тим самим вона мала право й відносини з другими державами вести з власної ініціативи й на власну відповідальність.

Правда, звичайне державне право виключає право федеративних частин вести міжнародні зносини незалежно від цілого. Але це був час незвичайний, отже всі звичайні норми сили не мали. Коли руйнувались такі „священні” основи громадянства й „звичайної” держави, як право приватної власности, то яка могла бути мова про додержування таких крихких і не скрізь однакових правових норм, як федеративне право?

І річ не в тому; хоча треба зауважити, що ми все ж таки хоч зповерху, для так годиться ставились з пошаною до „верховних” прав федеративного цілого. Ми ввесь час намагалися створити всеросійський центральний федеративний Уряд, щоб він міг від усієї Росії вести справу миру. Не одержавши на свою ноту з 8 грудня ні від кого (крім донців) відповіді, Ґенеральний Секретаріат 18 грудня розіслав ще раз другу ноту з тими самими пропозіціями, (яка теж не дала ніяких позітивних наслідків).

Вся річ у тому, що ми й тут не свою, національну державність хотіли цією міжнародньою акцією скріпити, а чужу нашій нації—буржуазну. Весь тон переговорів, характер їх, усе було підігнано під „людей”.

В той час, як правительство большевиків, узявши владу в свої руки, зараз же приступило до страшної болячки — війни, — щоб за всяку ціну загоїти її, на всяких умовах заключити мир, хоч би й на ганебних („похабныхъ”, як казали тоді руські); в той час, коли вони отверто казали, що це їм необхідно для розвитку революції, для боротьби з тим самим капіталістичним ладом, з представниками якого вони заключали мілітарний (а не соціальний) мир; у той час, коли вони, заключаючи цей мілітарний мир, у той же момент навіть серед військ противника вели аґітацію й пропаганду за соціальну війну проти капіталу, (на що жалілись і обурювались німецькі ґенерали); коли, словом, большевики й тут виразно й отверто на перше місце ставили єдину свою ціль — соціальне визволення працюючих мас, ми, „соціалістичний” Уряд Української Республіки, цю ціль зовсім не брали на увагу. Першим нашим мотивом посилки своєї окремої мирової делеґації до Берестя-Литовського, де заключалось перемирря, було, як сказав голова Ґенерального Секретаріату, „для контролю над большевиками”.

Ініціатива була не наша. Ми мусіли взятись за цю справу, щоб зовсім не оскандалитись перед своїми масами, й то тільки після того, як большевики вже вступили в переговори з німецьким командуванням. Тоді тільки ми похопилися й собі взятись за цю справу й вислали свою ноту до воюючих і нейтральних держав, у якій, навівши докази свого права вести мирові переговори (3-й Універсал), попрохавши в „милих союзників” вибачення за ці переговори, пропонували почвірному союзові вступити в мирові переговори, навівши свою проґраму миру (яка знов таки була в основі майже переписана з большевицької [грудень 1918 р.]).

З цього видно як найкраще, чиєї ласки й прихильности ми шукали, перед ким вибачення прохали. Не в наших вимучених, покалічених мас його шукали, не за те, що не брались гаряче до спинення цього катування мілліонів людей, а в „союзників”, а за те, що, мовляв, мусимо припинити, бо що зробиш з большевиками, коли вони тим миром так здеморалізували салдатські маси.