Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

(Я кажу про людей щирих у своїх переконаннях і не говорю про тих просто — мерзотників, які соціалістичні теорії, їхню фразеологію й етікетку „соціаліста” використовують для своїх суто-еґоїстичних, матеріальних і часто хижацьких інтересів.)

Крім того часто такі „соціалісти” або самі мають деякі капіталістичні підприємства або мають родичів-капіталістів, або самі матеріально залежать від них. Це також утворює не рішучу, не революційну псіхіку.

А для всіх треба мати на увазі звички життя з дитинства, ріжні зв'язки й порідненість з буржуазним товариством, усю буржуазну етику, звичаї, навіть буржуазний спосіб думання, яким проймалася все життя душа такого „соціаліста”.

І з'окрема для українських соціалістів треба приняти на увагу національний момент. Для деяких, які справді все життя своє були вірними й активними оборонцями пригнічених кляс, які щиро боролися й з буржуазним ладом і з його етикою, які, дійсно, не мали ні фабрик, ні маєтків і були як клясово так і ідейно пролетаріями, для цих соціалістів неправильно зрозумілі ними національно-державні завдання заграли ослабляючу їхню соціалістичність ролю. Тільки невеличка ґрупка українських соціалістів, які не загубили ні на крихту своєї національної волі, змогли бути послідовними соціалістами. (То була ґрупа Нероновича-Касьяненка.)

От усі ці причини разом чи зокрема утворюють отой нерішучий, неактивний, опортуністичний тонус соціалістичного світогляду. На ґрунті такого буття й такої псіхіки виростає й уся ідеологія опортуністів, „соглашателей”, реформістів, ревізіоністів і т. п. Вони вибірають з науки соціалізма те, що найбільш підходить до їхньої псіхіки, й роблять його корінем і істотою всього учення. Так, наприклад, українські соціальдемократи, взяли собі з учення Маркса теорію розвитку капіталістичного громадянства, взяли її, так сказати, в ідеальному розрізі, й нею прикрили свої дійсні, істотні й несоціалістичні, не марксістські прагнення. Сам, мовляв, Маркс сказав, що, поки не розів'ються в відповідній мірі продукційні відносини всередині самого капіталістичного ладу, доти не можлива зміна надбудови його. Отже, большевики, мовляв, беручись заводити в нерозвиненій, недорослій Росії соціалізм, були не справжніми марксістами, не соціалістами, а шкодливими утопістами, бланкістами, анархістами й трохи не реакціонерами.

А те, що Маркс гаряче вітав французських большевиків 1871 року, парижських комунарів, які також мали на меті завести в недорослій селянській Франції соціалізм, що Маркс сам учився на досвіді тих „утопістів” і вчив других, і що, розуміється, це вчення його нітрішки не розходилось з його вченням про розвиток капіталізму взагалі, — це все у. с-д. пропускали без уваги, це їм не підходило, їхній псіхіці, їхнім цілям більш корисно було думати, вірити й говорити, що ні Росія, ні Україна ще не доросла до соціалізму, а через те... не треба й порушувати цього росту, не треба перешкажати йому ріжними „передчасними експеріментами”.

Цікаво, як уявляється таким „соціалістам” прихід соціалізму. Перш усього псіхіка таких людей звикла до того, що це буде через якихсь сто-двісті літ; десь у далекій-далекій майбутности, не за нас та й не за наших дітей. Далі, це буде щось цілком-цілком нове, ідеально невинне, сентіментально-гарне. Всі люди будуть смирні, як ягняточка, всі житимуть у прекрасних палацах, літатимуть на аеропланах у гості одні до одних, а навкруги буде все так чисто, так естетично гарно, навіть машини, що виконуватимуть за людей усю працю, будуть як коштовні твори нового мистецтва.

Це, дійсно, приближно так колись і буде. Але як, якими шляхами, через які етапи до цього дійде, про це такі „реальні”, не „утопісти” соціалісти ніколи не думають. От-собі буде та й годі, неначе з неба упаде.

І, розуміється, їм і смішно, й чудно, й навіть гидко думати, що це може хтось почати заводити в якомусь паршивенькому, брудному, напівдикунському Пирятині, Фастові, Лохвиці. Соціалізм у Пирятині! І як вони сміються, глузують і преважно, самовдоволено випинають груди, коли в тому Пирятині за кільки місяців „експеріменту” не бачять отого ідеального соціалізму. І ще з більшою упертостю й тупостю боряться проти тих, які героїчними усиллями пробують спихнути брудний півдикунський Пирятин на шлях перебудови, перечистки, на шлях реальної, руйнуючої й творчої праці для осягнення того ідеального ладу.

І який ґвалт підняли такі „соціалісти” разом з буржуазією, коли большевики почали робити таку перечистку, коли почали розкидати, ламати, до коріня нищити всі орґани й апарати визиску й поневолення, щоб на розчищеному місці будувати нове. Це вандалізм, це нищення культури, це божевілля фанатиків, це — анархія, це насильство, це той самий царизм, деспотизм, самодержавіє!