Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

До цього треба ще взяти на увагу темність, забитість, несвідомість широких мас, особливо селянства (а надто українського чи руського селянства). Треба пам'ятати про велику ролю попівства, яке так само цілком стоїть за інтереси пануючих кляс і за охорону істнуючого ладу.

Коли не забувати всіх цих умов, при яких скрізь одбуваються вибори, то кожному ясно може бути, що перемога повинна бути разураз на боці пануючих кляс, (чи їхніх партій, що все одно), тих кляс, які мають державну владу з усіма її апаратами й засобами в своїх руках. І також ясно повинно бути, що перехід влади від одної кляси до протилежної ніколи не може статися парламентарним шляхом. Тільки переворотом, тільки силою, тільки революційним шляхом однімається влада. А тоді вже та кляса, яка однімає владу, може далі парламентським шляхом піддержувать і охоронять її, маючи в своїх руках усі державні та инчі засоби, силою яких завсігди можна зробити виборні орґани безпечними й навіть корисними для себе.

Сістема парламентарного ладу в капіталістичному громадянстві, як і всі инчі його установи, — суд, військо, поліція та ин., — є тільки один із засобів охорони іменно цього громадянства. Пануючі кляси можуть допустити ту чи инчу зміну форм свого панування, але зміну основ усього ладу ніяк допустити не можуть, не допустивши своєї власної загибелі. І через те вони не можуть допустити також нічого такого, що могло би загрожувати їм у своєму розвиткові тою загибеллю. І коли ними допускається, піддержується й вихваляється парламентарний лад, то не може бути ніякого сумніву, що цей лад є для них корисним і не ховає в собі ніяких небезпек. Буржуазія охоче запинається в тогу демократичности, бо це є випробований спосіб вигідно спекулювати.

Але так само мусить бути очевидним, що кляси поневолені, експлуатовані, упосліжені не можуть нічого инчого для себе бажати, як не бути експлуатованими й придушеними. У цих кляс не може бути инчих, важніших за ці інтересів. І хто може згодитись бути трошки меньче визискуваним, трошки меньче душеним, аніж зовсім незнати цього? Розуміється, ні одна людина.

І коли все ж таки, не вважаючи на це, пригнічені маси вибірають до парламентів тих людей, які „трошки меньче” поневолення обіцяють їм, то невже чесний чоловік може сказати, що це є дійсна воля більшости працюючих і поневолених і що парламентаризм є найкраща форма виявлення справжньої волі демократії?

Це можуть сказати ті люди, які самі безпосередньо експлуатують (поміщики, фабриканти, банкіри, купці) або ті, які посередньо живляться з цієї експлуатації, піддержуючи й охороняючи такий устрій громадянства (вищі служащі заводів, фабрик, банків, бюрократія, офіцерство, адвокати, попи, словом, велика частина так званої прівілійованої інтеліґенції). Для цих людей, яким у сучасному громадянстві живеться легко, формальна сторона парламентаризму є все: кожний має право виявити свою волю в виборах; коли більшість висловлюється за такий лад, значить, це його дійсна воля, значить, у цьому є інтереси більшости.

2. „Соціалісти”-справедливисти.

Так міркують і деякі „соціалісти”, що звуться соціальдемократами, соціалістами-революціонерами й инчими назвами. Не можна, мовляв, насилувати волю більшости й накидати їй те, за що та більшість не висловлюється.

Коли міркують і говорять так представники кляс експлуатуючих, то в цьому, повторяю, нема нічого дивного, вони мусять так говорити, бо инакше вони повинні самі себе засудити на смерть.

Але дивно, що так говорять ті, що називають себе (і часто зовсім щиро!) представниками кляс експлуатованих. Дивно, що вони також гадають, що такі вибори виявляють справжню волю, справжні інтереси пригнічених і що то є насильство й несправедливість цю неусвідомлену, темну, забиту волю порушити й часом навіть проти сеї волі робити так, як вимагають інтереси поневолених, як ці інтереси мусять вимагати, як це бачять і розуміють дійсні й щирі представники цих поневолених, тільки свідомі й досвідчені?

Отже цікаво прослідити й розглянути закони псіхолоґії таких „соціалістів” — „справедливистів”. Ґрунтом, як і скрізь, у більшости випадків є особистий, матеріальний інтерес. Такі „соціалісти” в буржуазному громадянстві здебільшого мають більш або меньч забезпечене життя, користуються всіма здобутками культури й цівілізації, часто мають навіть „буржуазний” комфорт. У цьому самому нічого ні злого ні несоціалістичного немає. Соціалізм прагне як раз до того, щоб усі люди могли бути забезпеченими й користуватись і здобутками й комфортом цівілізації. А причина в тому, що в таких людей немає імпульсів у особистому життю до великої, жагучої активности в напрямі яко мога швидчої зміни сучасного громадянства.