Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

І це був єдиний вихід удержати владу в національно-українських руках. Ці руки, розуміється, були б уже не такі прихильні до царських ґенералів, бюрократів, поміщиків і всякого инчого панства. Але ці ж руки й національну справу вели би як не краще, то в кожному разі не гірше за стару Центральну Раду.

На жаль цей єдиний вихід було більшостю Центральної Ради одкинено. Одкинено з таких міркувань: 1. як що ми згодимось на перевибори Ц. Ради, то тим самим самі згодимось, що наша політика була неправильна; 2. перевибори дадуть більшість у новій Раді большевицьким елементам, переважно робітникам, а робітництво зрусіфіковане й через те вся влада перейде в руки руських.

Міркування цілком безпідставні. Що наша політика була невдовольняюча для широких мас, то це було ясно для всіх і без нашої згоди чи незгоди. Що маси вимагали зміни сеї політики, то це було видно й для сліпого. Що треба було хоч би в ім'я тої самої демократичности, яку ми так боронили, уступитися й дати місце тій політиці, якої вимагала більшість демократії, то за це говорила сама лоґіка.

Так само безпідставне те міркування, що влада перейшла би до руських. Більшість салдатських мас були українці й мали національну свідомість. Вони б дали значну кількість національно-свідомих депутатів. Селянство дало б їх ще в більшій мірі. Частина робітництва також дала б українців. І більшість безумовно була би за українцями, а, значить, і вся радянська, соціалістична влада на Україні була би національно-українська. І сама собою спинилась би війна з руською радянською владою, й не вступило би українство на шлях світової контрреволюції, й не була би так здіскредітована й загижена серед найактивніших елементів пролетарської демократії українська ідея.

Я знаю, вороги соціалізму, наші „червоні шапки” заперечать мені зараз же: а хіба влада була в українських руках, коли запанувала радянська, большевицька влада на Україні? Хіба большевики не показали себе такими ж самими ворогами нашого національного відродження, такими ж самими націоналістами, шовіністами й імперіалістами, як і всі инчі руські течії? Хіба ними не нищилась українська культура?

На це можна сказати ось що: коли б радянська влада на Україні явилася результатом мирної виборчої боротьби в селах, казармах і фабриках, коли б українство, як таке, як національна ідея, показало себе не ворожим до соціальних змагань мас, коли б стара Центральна Рада добровільно вступилася й зберігла за собою змогу аґітації, коли б, словом, ми своєю політикою не спровокували українську національну ідею, не виставили її, як ворожу до соціалістичної революції, — то при таких умовах уся сітуація на Україні була б цілком инча.

Так, — боротьба двох національних ідей, української й руської, була би безперечно. Але українська ідея, згармонізована з соціальними прагненнями мас, була би напевно дужчою, вона не була би так ослаблена, як то було потім, коли всякий українець уважався другими й сам себе вважав природним ворогом большевизма, се-б-то широких (нехай навіть, на думку инчих, непоміркованих, нерозсудливих) але тих соціальних змагань, які тоді панували нашими ж масами.

Ми цього тоді не розуміли. Перевибори — „провалили”. Гору взяв напрям „рішучої, непохитної своєї лінії”. Вести свою лінію до кінця! Не піддаватись! Рішучість і твердість імпонують.

5. „Своя лінія” до кінця.

Цю саму „свою лінію” ми провадили й на Всеукраїнському З'їзді рад робітничих, селянських й салдатських депутатів, скликаному на 17 грудня в Київі.

Самий цей з'їзд, його склад і напрям теж був виявом тої „своєї лінії”. Скликано його було з ініціативи київської ради робітничих депутатів. Але наші орґанізації, маючи на увазі намір сеї ради, (що була під впливом большевиків) провести на цьому з'їзді резолюцію про перевибори Центральної Ради, напружили всі сили й привели од сел на цей з'їзд своїх прихильників, при тому в такій кількости, що селяне складали на з'їзді переважаючу більшість. І таким чином з'їзд зразу ж перевернувся в цілковиту маніфестацію в честь Центральної Ради та всієї її політики. Даремно большевики намагалися піддати цю політику крітиці — селяне при найменьчому вияві ворожости з боку промовців-большевиків зчиняли такий крик, що не було можливости говорити.

Бачучи таку перевагу селянства, большевики спробували підняти питання про правосильність такого з'їзду, так нерівномірно складеного, й пропонували признати його тільки нарадою, а постанови її не обов'язуючими нікого. Але, розуміється, така пропозіція не могла мати успіху в тої самої більшости, яка мала право вирішувати всі питання. І більшість постановила, що з'їзд є правосильним, а постанови його для всіх обов'язковими.