Олександр Іванченко - Люлька пірата

— Вiн дуже милий.

— Йому всього два роки. Коли вiн був маленький, то побився з молодим бакланом. Той його дуже стукнув. Якби не я, Маковi був би кiнець. Я його вилiкував. Вiн визнає тiльки мене й дiда.

Я сидiв у крiслi, оббитому бичачою шкурою, i гортав «Iлюстрованi лондонськi новини». Пiсля тiсної корабельної каюти маленька Редова кiмната здавалася просторим покоєм. Складений з необробленого сiрого базальту камiн, широке дерев'яне лiжко, стiл, застелений голубим оксамитом. На вiкнах — важкi блiдо-зеленi гардини. У правому кутку — масивна етажерка. Старi видання Шекспiра, Байрона, Дiккенса i Фенiмора Купера. Два томи Мопассана: «Життя» i «Любий друг». На нижнiй i двох горiшнiх полицях — пошарпанi комплекти «Iлюстрованих лондонських новин». Над Редовим лiжком уся стiна була обклеєна кольоровими журнальними фотографiями жiнок.

— Так, Редi, я знаю, мiй хлопчику, що тобi потрiбно, — кинувши погляд на стiну, сказав старий. Його люлька давно погасла, але вiн усе ще тримав її в зубах, для його вiку навдивовижку мiцних i бiлих. — У мої роки про це вже не думають. Я забув, Редi, що життя без життя не буває.

Зiтхнувши, вiн щiльнiше закутався пледом, глибше насунув шапку. Горблячись i грiючи змерзлi ноги об тiло лiнивого кота, вiн довго мовчки дивився на полум'я в камiнi. Я майже фiзично вiдчував, як у його головi крутиться важка думка. Дивлячись на нього, ми з Редом теж мовчали. Нарештi старий знову заговорив:

— Я тобi ще не набрид, Алеку?

— Нi, мiстере Девiс, менi буде шкода з вами розлучатись.

— Дякую, Алеку. Ти можеш називати мене дiдом, тепер ми з тобою порiднились. Якщо у тебе є бажання слухати, я розповiм тобi про нашу сiм'ю…

Батько, дiд i два Джоновi прадiди були пiратами, гiдними нащадками Джеремi Девiса.

Джеремi наприкiнцi свого життя поселився на Фолклендських островах. Тут вiн i помер. Поховали його Тереза де Бурже i три матроси з команди «Блек дез», якi лишалися з капiтаном до останнього часу.

Тереза де Бурже прожила ще шiсть рокiв, поховали її поруч з могилою чоловiка. Для майбутнiх Девiсiв вона зберегла два зошити свої щоденники, в яких описувала вiдчайдушну вiдвагу пiратiв, i глиняну iндiанську люльку — улюблену люльку Джеремi. Зошити й люльку передавали з поколiння в поколiння, пiдiгрiваючи в Девiсiв i без того гарячу кров предка.

Коли Джоновi минуло двадцять два роки, родовi релiквiї перейшли до нього. Вiн одержав їх вiд батька разом з новою бригантиною, побудованою на спецiальне замовлення у Гаврi. Чарльз, Джонiв батько, мав у Францiї своїх людей. Через них вiн збував цiнностi, добутi на морських дорогах, вони ж передали судноверфi його замовлення на бригантину. Тодi вже можна було побудувати потужнiший корабель, але Девiси завжди вiрили в бригантини.

То був корабель-красень. Довгий точений бушприт, двi рiзко нахиленi до корми щогли i стрiмкий стрiлоподiбний корпус, оббитий тонкою кованою мiддю. Коли дув сильний вiтер, «Флайїн стар» («Летюча зiрка») мчала з швидкiстю двадцять миль на годину.

Про новий корабель для сина дбали всi Девiси. Це було їхнiм правилом. Корабель батька мiг належати тiльки батьковi. Коли старий, вiдчуваючи близький кiнець, сходив на берег, його бригантину ламали. З просолених корабельних дощок старому робили будинок i труну просторий дерев'яний саркофаг, всерединi точно такий, як спальня капiтанської каюти.

Так звелiв робити Джеремi, i так робили його нащадки. I точно так, як вiн, вони помирали на Фолклендах. Першим цю традицiю порушив Чарлз. Фолклендськi острови на той час почали заселяти англiйськi колонiсти. Закон i влада перешкодили Чарлзу знайти спокiй бiля рiдних могил.

Чарлз був останнiм iз роду Девiсiв, якi народились i померли пiратами.

Джоновi не судилося пройти життєвий шлях батька та дiдiв. Його чудова «Флайїн стар» не пiнила морiв i трьох рокiв. Пiзнiше йому здавалося, що вiн дав своєму кораблю фатальне iм'я. Адже летюча зiрка свiтить недовго.

У квiтнi 1887 року, пiсля двохмiсячного перебування в Атлантицi, «Флайїн стар» пройшла затокою Дрейка, прямуючи до островiв Паумоту. [3] [3] Тепер архiпелаг Туамоту. Там, на атолi Тикахау, була одна з берегових баз Джона.

Десь за пiвденним тропiком вони зустрiли пiвнiчноамериканське торговельне судно, яке йшло в таїтянський порт Папеете. З Атлантики бригантина поверталася з чималим «уловом», одначе пiрати не випустили й багатого янкi.

Серед iншої здобичi були й бочки з ромом. Джон наказав замкнути їх у продовольчому трюмi — iнакше його люди напилися б до нестями. Якщо в морi бригантина не лежала в дрейфi, вiн не пив сам i не дозволяв напиватись iншим.