Зручну бухту знайшли бiля острова Нью-Айленд. Iз двохсот островiв Фолклендського архiпелагу вiн, мабуть, найменший. Як сказано в лоцiї, його площа не перевищує i сорока квадратних кiлометрiв. Це схожий на бумеранг шматок землi, над яким вiльно гуляють усi океанськi вiтри.
Ще здалеку я побачив у бiнокль на березi бухти бiленький будиночок i кiлька господарських споруд iз дощок та гофрованого алюмiнiю. Вiд будiвель до берега тягнулася вузенька дощата естакада, пiдведена до монолiтного пiрсу. Бiля причальної стiни стояла невелика парусно-парова шхуна.
Мрячив дощ, i острiв мав сумний вигляд. За похмурими стрiмчастими скелями тягнулися бурi пагорби без жодного дерева. По розпадинах бродили конi, корови та вiвцi. Всi прибережнi скелi були облiпленi птахами. Виднiли колонiї пiнгвiнiв, зграї альбатросiв, диких гусей та бакланiв. На краю однiєї кручi серед безлiчi пiнгвiнiв стояв, дивлячись на море, рудий у бiлих яблуках бугай. На шиї у нього на ланцюжку телiпався товстий цурпалок — вiдомий засiб проти надмiрної жвавостi.
Бiльш незвичне сусiдство важко було й уявити: пiнгвiни i… домашнiй бугай!
Через п'ятнадцять хвилин пiсля того, як ми зайшли до бухти, шхуна вiдчалила вiд пiрсу i рушила до нас. Бiля нашого борту вона круто розвернулась i, рiзко подавшись назад, зупинилась. Це було старе китобiйне судно, збудоване, мабуть, наприкiнцi минулого столiття. Обшитий почорнiлими дошками яйцеподiбний корпус, високо пiднята рiзьблена корма i зсунутi до бортiв два коротких бушприти давали можливiсть на площадцi мiж ними встановити гарпунну гармату. За грот-щоглою просто з палуби виростав невисокий димар.
Колись такi шхуни будували норвежцi. За своїми мореплавними якостями та мiцнiстю вони довго були серед китобiйних суден найкращими в свiтi. Вiдважнi вiкiнги ходили на них в Антарктиду i полювали на китiв навiть серед крижин моря Росса. Шхуни не боялися нi криги, нi антарктичних бур. Тепер цьому й повiрити важко. Незграбний вигляд посудини, яка пiдiйшла до нас, не викликав нiчого, крiм смiху. Всi скупчилися бiля борту, гигочучи, дивилися на прояву.
На вiдкритому ходовому мiстку шхуни за штурвалом стояв довгий, похилого вiку чоловiк у брудному беретi, окулярах i засмальцьованому чорному комбiнезонi, з-пiд якого визирав комiр бiлої сорочки, надiтої пiд вилинялий голубий светр.
— Я Джек Девiс, господар цього острова! — прокричав чоловiк iз шхуни англiйською мовою.
Про Джеремi Девiса я тодi ще не знав i на прiзвище цього англiйця не звернув уваги. Мене здивувало тiльки те, що вiн господар острова. Я й не пiдозрював, що на свiтi є приватнi острови.
Мiстер Девiс питав лiкаря.
— Потрiбна допомога, — не випускаючи з рук штурвала, кричав вiн. — Помирає мiй син. Вiн там, на березi. — Кивком голови англiєць показав на бiлий будиночок.
— А що з ним? — прокричав у вiдповiдь лiкар.
— Поранений, — сказав англiєць.
— Яке поранення? Я лiкар, пояснiть докладнiше.
— Вiн втратив багато кровi. Бритвою поранився.
Потiм, коли ми з лiкарем були вже на шхунi, мiстер Девiс, скеровуючи судно до берега, схвильовано розповiдав:
— Двiчi на рiк до нас приходить рефрижератор iз Монтевiдео, i якось була шхуна iз Порт-Стенлi. Iнших суден я тут не бачив, вас послав сам бог. Ми були у вiдчаї, бо до найближчої лiкарнi менi довелось би йти чотириста миль. Море зараз штормить, i я не знаю, що було б iз Редмондом. Цей дурненький хлопчик перерiзав собi вени.
— Вени?! — у Залмана Ароновича округлились очi — Що ж ви не сказали вiдразу? Швидше назад! Куди ж ви женете? Давайте назад, я повинен узяти необхiднi iнструменти. Це ж зовсiм iнше, я не до того готувався.
Мене вразила лiкарева спритнiсть. Тiльки-но шхуна знову пiдпливла до нашого судна, вiн злетiв по штормтрапу за кiлька секунд. I це при його габаритах: зрiст — 165 сантиметрiв, вага — 110 кiлограмiв!
— Редмонд зробив це в постелi, — розповiдав менi Девiс, поки ми чекали лiкаря. — У його кiмнатi живе пiнгвiн, вiн зчинив шум: пiнгвiни не переносять запаху кровi. Дружина пiшла дiзнатись, у чому рiч, покликала мене. Ред не хотiв, щоб його бинтували. Нам допомогла Еннi, це моя дочка… Менi сiмдесят чотири роки, i я не розумiю молодих людей. Вони й самi не розумiють, що їм потрiбно.
Я хотiв спитати, що ж усе-таки штовхнуло Редмонда на такий крок, але не наважився. Девiс якось вiдразу посуворiшав. Насупивши плескатий лоб, дiстав з кишенi шкiряний кисет, повiльно згорнув самокрутку i закурив. Помовчавши, сказав ще:
— Ранiше йому подобалась яловичина, пiдсмажена на жару. Сьогоднi я зробив, як йому подобалось. Але вiн не з'їв, уже другу добу нiчого не їсть. Дурненький хлопчик, у червнi йому буде тiльки шiстнадцять…
Читать дальше