Роман Коваль - Отаман Зелений

Весь вересень 1920 р. тривали запеклі бої.

Удача схилялася то на один, то на другий бік.

Комунари доповідали голові Київського повітового революційного комітету, що «бандитизм» у Трипільській волості набрав загрозливих масштабів, особливо в Долині, Красному, Дерев'яній, Щербанівці, Жуківцях та Обухові. Писали, що отаман Мусій Даценко має багато рушниць, набоїв, 25 кулеметів і дві гармати.

29 вересня «начтыла» Семенов повідомляв керівництво: «В Трипольском районе продотряд в количестве 125 чел. ввиду наступления организовавшейся банды оставил Триполье и погрузился на бронекатер. Отряд милиции самовольно выбыл в Киев… Мною отдано распоряжение тов. Трехолеву выступить с отрядом в Триполье». 30 вересня дві сотні повстанців, що діяли в околицях сіл Жуківці, Долина, Красне і Щербанівка, вибили із Трипільщини ще один продзагін, а 2 жовтня розбили загін трипільської міліції, який був повернувся встановлювати «соввласть». Того ж дня месники відправили в пекло організовувати комуну — голову сільського ревкому І. Мосюренка та члена ревкому Т. Кравченка [20, с. 130, 131].

Повстанці й Трипілля вичищали від червоного сміття. Серед комунарів, як завжди, переважали чужаки, та й тих було як кіт наплакав — лише 40 осіб стояло на обліку в комуністичній «ячєйці» Трипільської волості. 40 на 50000 населення. Небагато! То були переважно жителі міст, які повернулися у села, де народилися, бо у містах не було чого їсти [64, арк. 99 зв.].

У жовтні притік повстанців до загону ім. Зеленого значно зріс. Це викликало тривогу в Києві. І окупанти вирядили чергову каральну експедицію на Трипілля. На двох пароплавах плив грізний загін матросів і курсантів. У тому пекельному бою ніхто не переміг, хоч і побили один одного добряче.

Наприкінці жовтня на Трипільщину прибуло ще два каральних загони — один Завзятий розбив, а другий під тиском повстанців відступив. Та в боротьбу втрутилася негода — випав великий сніг. Отаманам довелось розпустити відділи, залишивши керівне ядро та найбільш запеклих відчайдухів, яким не можна було повертатися в села. В одному загоні залишилось 35 козаків і старшин, а у другому — 27. На той час лісовики налагодили зв'язок з переяславським отаманом Чорним (Гаврилом Куредою) та ватажком Неїжком, що діяв за Ржищевом.

Наприкінці грудня повстанці з'єдналися для спільного нальоту на Трипілля, де в той час перебувало до 600 червоних, що мали на озброєнні 12 кулеметів і 2 гармати. Наскок був несподіваний: більшовиків вщент розбили, 400 з них потрапило в полон. Усіх їх без жалю розстріляли та порубали, а реквізований хліб повернули в села. Два дні порядкували у Трипіллі Завзятий, Мусій Таценко і Яків Удод. Потім подалися на лівий берег до отамана Чорного. Частина хлопців перебралася до лісу. Скрізь де могли нападали на продзагони. Один із боїв — у лівобережному селі Кальне, якраз навпроти правобережних Гребенів, — став останнім для курінного Завзятого — Йосипа Пономаренка з Черняхівщини.

Загін очолив отаман Залізняк. Перед ним постало завдання зберегти партизанські карди до весни. Половина сяк-так перезимувала в Гощові, друга половина — на одному з дніпровських островів. Не припинялася підпільна праця — взимку у Трипільській, Стайківській і Черняхівській волостях та недалеких селах на лівому березі Дніпра було створено нові повстанські комітети. Налагодили зв'язок з отаманами Мельником та Орликом. Шукали виходів на Хмару і Заболотного.

Всі з надією чекали весни — сподівалися, що Петлюра повернеться з військом. А чутки тоді літали оптимістичні.

Трипільці посилали зв'язкових до Польщі, де перебував Головний отаман, але без наслідків.

Відчуваючи напругу навколо Києва, «соввласть» розмістила у трипільських селах військові гарнізони. Одразу активізувались комунари і ЧК. Ворог намагався не допустити весняного повстання. У лісах та на дніпрових островах проводились безперервні облави. Чекісти і чонівці нищили сім'ї повстанців. Все ж, попри лютневі та березневі втрати, загін ім. отамана Зеленого, відновивши зв'язки з іншими відділами, почав повстанську акцію. У квітні 1921 року нальоти на ворожі частини і гарнізони стали повсякденними. У середині травня зеленівці наважились наскочити на Обухів. І знову вдало!

Чимало боїв з частинами Красної армії витримали повстанці влітку. Не раз били їх. Дух людей знову піднявся, адже локальний успіх дає надію на загальну перемогу. Але в серпні червоні перейшли у рішучий наступ. Облави і арешти, арешти і облави — таким стало життя. Місцеві зрадники осміліли і все частіше видавали односельців, пов'язаних із партизанами.