Роман Коваль - Отаман Зелений

— Кто это?

Ответ неожиданно ошарашивает:

— Чи тобі повилазило?! Це ж батько Зелений!

Узнаю, что во время атаки на Канев его сразил осколок разорвавшегося в цепи артиллерийского снаряда… Чувствуется полная растерянность (повстанців. — Ред .) и неспособность к каким-либо действиям вообще.

Я вошел в хату. Долго смотрел на мертвого атамана, поверженного в прах лютого врага… Мною владело сознание удовлетворенности тем, что еще одним врагом стало меньше!» [51].

Поховали отамана в Трипіллі неподалік батьківського двору на Гайдаївському (Базарянському) кладовищі. Відспівували священики всіх трьох трипільських церков — Миколаївської, Свято-Введенської і Преображенської. З ними була таємна домовленість, що вони «не будуть запечатувать могили» [4]. Поховали урочисто, «з великими почестями. Було… дуже багато людей. Люди плакали» [29, с. 39].

Плакали й козаки. Вони стояли біля труни, вкритою червоною китайкою, низько-низько опустивши голови, — щоб ніхто сліз не бачив [4].

«Була величезна процесія… — розповідала Катерина Булавин зі слів сестри отамана Галини. — Поклали Данила в яму, трохи присипали землею, а вночі викопали труну, і спустились вниз до річки Красної, і у лозах, у городах поховали його. А в його першу могилу поклали Косенка Головатого, який теж помер у ті дні. Косенко був пришелепкуватий, «з прівєтом». На другий день прийшли червоні й відразу кинулись на гору, на кладовище» [3].

А Настя Сидорівна Кравченко, яка на тому похороні співала в церковному хорі, стверджувала, що «почали стріляти з лугу. Всі розбіглися» [56].

«Як поховали Зеленого, — розповідав інший свідок, — то через деякий час приїхали з Києва і відкопали могилу, бо не вірили, що його вбито. А як відкопали, то й побачили, що в труні не він лежить, а якийсь карлик головатий. Хтось переховав його [Зеленого] вночі… А по селу потім балакать почали, що в розвідці ніякої перестрілки не було, значить, його свої вбили. Може буть» [29, с. 39].

Коли тіло отамана вночі переносили на берег річки Красної, це бачив весь куток, але ніхто не видав.

Те, що чекісти не знайшли тіла отамана ні тоді, ні в наступні роки, свідчить про ставлення трипільців до Зеленого — вони оберігали його й після смерті.

Чи відоме точне місце поховання отамана?

Двоюрідна онука отамана Катерина Іллівна Булавин (Глобенко) стверджує, що його перепоховали над р. Красною, на Забродах, між вербами. Так «казала баба Галя», наймолодша сестра отамана, і показувала їй, Катерині, те місце, щоправда здаля [3].

А Василь Олександренко, мешканець отих Забродів, уточнив: «У діда Макурди на леваді, в ожині» [2].

Після загибелі отамана, згадував повстанець Артамон Гришин, «частина його козацтва відійшла до отамана Ангела за Дніпро на Чернігівщину, а ми зі Степаном Щербаком на Білоцерківщині, в м. Лопатинщині, приєдналися до отамана Куща, який під багатьма оглядами не міг дорівнювати отаманові Зеленому, хоч і боронив місцеве населення від большевицьких «закупів» та реквізицій худоби і харчів» [16, с. 7].

Звичайно, не всі повстанці розбрелися по інших загонах, більшість лишилися під проводом своїх старшин, з якими вже побували і у бувальцях, і в тартарах. Так, у Гощові, між Козином, Старими Безрадичами і Таценками, «спочатку керував бувший командир батареї Дніпровської дивізії Удод Яків» [64, арк. 101].

Гощів — ідеальний терен для партизанів. Це місце «не висихало протягом на 50 верст, а навколо оточене лісами», які заросли очеретом, молодими вербами, дубами, ожиною. На острівцях стояли курені повстанців [64, арк. 101]. Хоч і тяжко жити серед хмар комарів і мошки, зате москалям сюди не пробратися!

У Черняхівській волості та її околицях бив окупантів Йосип Завзятий. Переходив він і на Лівобережжя, щоб і там завдати ударів ненависній комуні. У Став'янській, Германівській та Кагарлицькій волостях продовжував водити ватагу (30 кінних козаків) Дьяків [64, арк. 101], але й на нього чигала вже смерть — у січні 1920 р. денікінці вбили став'янського отамана та й ще на глум повісили за ноги на базарному стовпі. Став'янські козаки перейшли до Завзятого. Перебувши складну зиму, навесні 1920 р. козаки, побачивши, як заметушилися більшовики, зрозуміли: хтось тисне їх на фронтах. Виявилося, що наступало польське військо, у складі якого були й українські дивізії. Під час їхнього походу на Київ Завзятий всіляко допомагав союзникам.

Завзятий мріяв відродити Дніпровську дивізію, назвавши її іменем отамана Зеленого. У травні він вирішив провести вояцьку раду в Трипіллі, щоб взнати думку старшин і козаків. Делегатів обирали у Трипільській, Черняхівській, Обухівській, Германівській, Стайківській, Кагарлицькій і Дмитрівській волостях. На раді у Трипіллі постановили прохати польську владу та Головного отамана Петлюру дозволити організувати Дніпровську дивізію ім. отамана Зеленого чисельністю до 1500 чоловік, для яких є і зброя, і старшинський склад. Надіслали трьох представників до Києва — Чечка, Терпила та Басанського. Але польська влада і Головний отаман через свого ад'ютанта Василя Беня відмовили. Мабуть, вважали, що вже перемогли більшовиків і допомоги «непевного елементу» не потребують. Та вже у червні, в час наступу Першої кінної армії Семена Будьонного, поляки отямились і самі запропонували трипільцям терміново сформувати повстанське з'єднання, яке би стримувало червоних. Тоді відділи Завзятого і Вакули (Мусія Таценка) об'єднались і, назвавшись загоном ім. отамана Зеленого, взяли участь у боях на Правобережжі, прикриваючи тили польського війська, яке панічно тікало на захід.